Панорама

Схильність до максималізму

Євген ДУБОГРИЗ

Про промислову політику. У принципі, створення державного енергомашинобудівного холдинга — ідея правильна і корисна.

Хоча б тому, що рішення Кабміну про об’єднання вітчизняних турбінних заводів уперше за моєї пам’яті продиктоване здоровим глуздом — «об’єднуємося сьогодні, бо завтра об’єднувати буде нічого», а не логікою часів натурального господарства — «Україні потрібен національний товаровиробник усього».

Позиції українського енергомашинобудування у світі досі доволі сильні (на відміну від, приміром, авіабудування) — гріх їх не зберегти. А конкурувати з потужними російськими монополіями — Газпромом і «РАО ЕЭС», що підім’яли під себе тамтешні заводи, можна лише за допомогою держави. Справа не так у грошах на розвиток галузі — їх у держави хронічно не вистачає, а в лобістському потенціалі майбутнього холдинга. Адже галузь з тих, де лобізм відіграє чи не першорядну роль у прийнятті рішень замовниками.

Насторожує інше — невгамовне бажання українських чиновників одним розчерком пера створити структуру, яка вже негайно могла б конкурувати зі світовими лідерами за всією лінійкою виробленої продукції. Якщо вирішили робити український літак, то найшвидший, найбезпечніший, найзручніший і найдешевший у світі, якщо атомну електростанцію, то «під ключ» — від поставок устаткування до будівництва самої станції.

До бюджету додається чергова видаткова стаття, чиновник бадьоро рапортує про прийняту стратегію розвитку галузі до 2020 року, у телевізорі — нескінченні прес-конференції директорів корпорації «Укртурбогвинтокрил». Через два роки з’ясовується, що продукції немає, гроші витрачено, в офісі у центрі Києва просиджують штани «координатори міжурядових робочих груп» і «провідні спеціалісти з питань оптимізації організаційних структур».

І якось випускається з уваги сильний бік більшості вітчизняних заводів — спеціалізація, виробництво унікального в СНД, а то й у світі продукту. І що примітно, менеджмент заводів, які опинилися у приватній власності, зазвичай умудряється цю спеціалізацію реалізувати як конкурентну перевагу. А ось керівникам державних заводів складніше. З одного боку, червоний директор чудово розуміє, у чому сильний бік його підприємства, з іншого — потрібно ж якось звітувати перед профільним міністром, який найчастіше не знає галузі й робить висновки про потенціал заводів з гучних газетних заголовків.

Так, створювати виробничі ланцюжки на основі потужностей, що дісталися у спадщину від СРСР, якщо така можливість справді є, — справа вкрай важлива і прибуткова. Інше питання, чи є така можливість в окремо взятій галузі? Якщо ні, тоді марити про конкурентоспроможні національні держхолдинги не варто. Важливо зрозуміти, що саме компанія чи галузь вміє робити добре і зробити акцент на виробництві саме цієї продукції. А вже потім намагатися розвивати супутні ринки.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар