Фінанси

Кредитний дефіцит місцевих бюджетів

Євгенія МАРЧЕНКО

Переведення місцевих бюджетів на казначейське обслуговування для муніципальної влади стало втратою доступу до кредитних ресурсів банків.

З початку року всі місцеві бюджети переведено на обслуговування з банківських установ до Держказначейства. Ця подія різко змінила відносини між банками і місцевою владою. З одного боку, банкіри втратили великих клієнтів, з іншого — місцева влада втратила доступ до недорогих кредитних ресурсів, необхідних для фінансування муніципальних програм і касових розривів. За даними Держказначейства, на 1 грудня 2003 року найбільші залишки бюджетних коштів було зосереджено в банку «Аваль» (181 млн грн), Укрсоцбанку (114,8 млн грн), Промінвестбанку (82,8 млн грн), Ощадбанку (78,7 млн грн). Проте якщо великі банки змогли перегрупувати свої пасиви, то у дрібних, створених суто для обслуговування місцевих бюджетів, ситуація критична — вони вже тепер балансують на грані ліквідності.

Вигідний клієнт

У середині 90-х місцеві бюджети залишилися поза увагою банків. Специфічний державний позичальник без видимого майна для забезпечення повернення кредитних ресурсів і з некомерційними проектами для кредитування, до того ж потребуючи особливого підходу з боку кредиторів, відлякував більшість банківських установ. Однак усе змінилося, і вже наприкінці 90-х муніципалітети стали одними з найбажаніших клієнтів. Головна їх відмінність від бізнес-структур — стабільні доходи, що не залежать ні від ринкової кон’юнктури, ні від сезонних чинників. Серед них — надходження від прибуткового податку, плата за реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, видача ліцензій на певні види підприємницької діяльності, низка місцевих податків і зборів, а також плюс податок на прибуток з юридичних осіб (додаткова стаття прибутків міст Києва та Севастополя). Загалом розмір місцевих бюджетів країни сягає 25 млрд?грн.

Оскільки рахунки багатьох місцевих бюджетів до кінця минулого року обслуговувалися в банківських установах, ці прибутки, точніше майнові права на них, виступали основним забезпеченням повернення банківських кредитів. І лише у вигляді додаткової застави приймалася комунальна власність, яка на відміну від державної, може бути реалізована або здана в довгострокову оренду, що вельми вигідно кредиторові. До того ж банкіри мали можливість відстежувати й аналізувати весь рух коштів по рахунках муніципалітетів, а після надання ресурсів — контролювати надходження, спрямовані на погашення та обслуговування кредиту. Все це істотно знижувало ризики кредитування місцевих органів влади.

Згідно з платіжним календарем, наповнення бюджетів здебільшого відбувається після 20 числа кожного місяця, тоді як уже в першій декаді місяця виникає так званий касовий розрив, коли самостійно фінансувати будь-які проекти місцевим органам влади вельми проблематично. Насамперед це стосується масштабних вкладень, пов’язаних, наприклад, з підготовкою до осінньо-зимового опалювального сезону, ремонтом доріг, шляхопроводів, теплотрас, оновленням транспорту тощо. Цікаво, що потреби місцевих бюджетів у кредитних ресурсах постійні й чітко прогнозуються як за сумами, так і за термінами надання коштів. Фінансуванню банками підлягали статті бюджетів, затверджені місцевою радою і передбачені в місцевих бюджетах, тобто фактично санкціоновані згори. Таким чином, різко скорочувалися ризики, присутні при кредитуванні комерційних проектів. Крім того, термін позики муніципалітетам перевищує бюджетний рік, що дає банкам змогу максимально чітко оцінювати відсоткові й цінові ризики.

Не дивно, що останнім часом між комбанками розгорнулася гостра конкуренція за фінансування місцевих проектів. Швидко усвідомивши свою перевагу перед іншими позичальниками, місцеві адміністрації почали проводити тендери серед банківських установ, залучати кілька кредиторів для участі в одному проекті, виторговувати для себе найвигідніші умови кредитування. При цьому муніципалітети завжди могли, не прив’язуючись до часу надходження прибутків і не турбуючись про накопичення коштів, отримати кредит на заплановані потреби, реалізувати проекти, а потім — вже з прибутків, що надійшли, — розрахуватися з банком і за основною сумою кредиту, і за відсотками за його використання. Причому кошти банки надавали на вельми привабливих умовах — згідно з чинним законодавством, ставка кредитування місцевих бюджетів не може перевищувати 2,5% облікової ставки НБУ, тобто 17,5% річних у гривнях. У результаті в 2002-2003 роках тільки Київська міськадміністрація та підпорядковані їй транспортні й комунальні господарства отримали десятки мільйонів кредитних гривень від київських банків.

Невидимі бюджети

Після переведення місцевих бюджетів на казначейське обслуговування їх перевага як позичальників стала одним з основних недоліків. Тепер банки не можуть відстежувати рух коштів по рахунках муніципалітетів і, отже, оцінити фінансове становище клієнта. Банкіри не в змозі кредитувати їх під заставу грошових потоків, що надходять на рахунки казначейства. Щоправда, при кредитуванні касових розривів банк має право подавати до казначейства заявки на списання належних сум у рахунок сплати кредиту та відсотків за нього. Однак навряд чи це можна розглядати як хороше забезпечення.

Проте в запасі залишається можливість виділити ресурси під заставу комунальної власності, якої у місцевих бюджетів достатньо. Щоправда, мають їх тільки обласні й великі міські муніципалітети, а районні та сільські, які раніше активно кредитувалися в банках, не мають ліквідної комунальної власності, здатної зацікавити банки як застава.

Словом, якщо великі обласні центри й можуть розраховувати на фінансування своїх проектів за рахунок залучення кредитів комбанків, хай навіть і в менших обсягах, ніж раніше, то районним і сільським бюджетам отримати банківські кошти тепер набагато складніше. А оскільки їх дохідна частина помітно програє перед бюджетами великих міст через низький рівень доходів населення, незначну концентрацію бізнесу і відповідно незначні податкові надходження, то фінансування соціально-економічних програм у невеликих містах і селах без допомоги комбанків може й зовсім зникнути.

Водночас у Держказначействі сьогодні акумульовано більш як 5 млрд грн бюджетних коштів, що співвідноситься з ліквідністю всієї банківської системи. При цьому такий потужний ресурсний запас не працює ні на економіку, ні на соціальні потреби регіонів, а, навпаки, перетворює Держказначейство на другий, альтернативний Нацбанку, емісійний центр.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар