Індустріальні сутінки Європи

Дмитро КРАПИВЕНКО

Промислові регіони Західної Європи суттєво змінили своє економічне «обличчя». У Франції, зокрема, не залишилося жодної вугільної шахти

Кому потрібні Ельзас та Рур?

Близько місяця тому в місті Увр закрили останню французьку шахту. «Фінальну» тонну вугілля урочисто підняли на гора, інструменти гірники здали до музею, ну й, напевне, не обійшлося без шампанського. Так скінчилася трьохсотлітня історія вугледобувної промисловості Франції.

Париж ще в 60-ті роки зробив ставку на атомну енергетику й розпочав реструктуризацію вугільної галузі, яка в підсумку призвела до її мирної ліквідації. Французькому уряду довелося реструктуризувати вуглепром у традиційно «лівому» пролетарському регіоні. Зробити це було вельми складно, і процес розтягнувся на десятиліття. З 1984 року на французькі шахти не прийняли жодного молодого працівника, а гірників зі стажем відправляли на пенсію в 45 років зі збереженням 80% зарплати. Так, з 325 робітників останньої шахти в Уврі більшість уже вийшли на заслужений відпочинок. Повертати французьких шахтарів до забою немає жодного сенсу — тонна вугілля, видобутого в Лотарингії(саме в цій провінції знаходиться Увр), коштує EUR150, тобто втричі дорожче, ніж імпортованого з країн третього світу.

Панування над промисловими провінціями Ельзасом і Лотарингією коштували Франції мільйонних людських втрат — Німеччина десятиліттями зазіхала на ці вугленосні землі. Значною мірою саме ці території були причиною жорстоких воєн між двома країнами. Диверсифікувати економіку індустріальних провінцій Франції допоміг німецький капітал, який наприкінці 90-х без жодних мілітарних агресій створив у одній лише Лотарингії 136 підприємств. Звісно, йшлося не про копальні — німецькі інвестори залучали вчорашніх шахтарів до дрібного бізнесу: адже в прикордонному регіоні можна непогано заробляти на одному лише транзиті та міжрегіональній кооперації. Не залишилися в боргу і французи, які створили на німецькій федеральній землі Саар 156 підприємств знову ж таки дрібнобізнесового «калібру».

Легендарний німецький Рур також не оминула тріумфальна хода постіндустріальної економіки. Ще в 50-60-х роках Рурський вугільний басейн був одним з найпотужніших у світі (тут діяло 156 шахт) — тепер у всій Німеччині залишилося дев’ять шахт (див. табл.), які видобувають кам’яне вугілля. Цей регіон є одним з найбільш густозаселених у Європі, і концентрація підприємств важкої промисловості свого часу тут була безпрецедентною. Ще в 70-х роках тодішній канцлер ФРН Віллі Брандт висунув гасло «Повернути Руру блакитне небо!» і екологічно свідомі німці підхопили його. У регіоні поступово почали закриватися копальні, видобувні підприємства і підприємства чорної металургії(усього було ліквідовано 13 меткомбінатів). Безробітні шахтарі й металурги вирушили на пошуки кращої долі до інших регіонів Німеччини. Проте поступово господарче життя головної «кузні» країни пожвавилося: молодь почала опановувати замість гірничої справи екологію і впроваджувати численні проекти з озеленення Руру. Чималі інвестиції було зроблено в гуманітарну сферу: нині у Рурі на кожні 15 км — театр, а на кожні 10 км — музей або концертний зал. На «відвойованих» у важкої промислововсті територіях почали з’являтися невеликі підприємства легкої та обробної індустрії, регіон рясно вкрили мережі супермаркетів — у густозаленому регіоні такий бізнес є вельми запитаним.

І хоча Рур, Саар та інші промислові регіони перестають бути шахтарськими, а німецька енергетика переорієнтована на газ та відновлювані джерела енергії, Німеччина таки потребує вугілля. В австралійському штаті Квінсленд ФРН останнім часом стала закуповувати близько 1,5 млн т кам’яного вугілля на рік, а до 2005 року цей показник має зрости до 5 млн тонн. Імпортує вугілля не лише Німеччина, а й більшість країн ЄС — це значно вигідніше, ніж видобувати його у старих, «проблемних» родовищах, щороку заносити до витратної частини бюджету дотації на нерентабельну галузь(хоча й закриття шахт у Західній Європі не є дешевим проектом — ліквідація одного робочого місця у вугільному басейні Аахен, розташованого на теренах Бельгії, Голландії та Німеччини, коштувало національним урядам $ 100-250 тис.).

Іспанська реконверсія

Іспанія — одна з небагатьох країн у «старому» ЄС, яка не квапиться прощатися з індустріальною економікою. На півночі країни розташований чималий вугільний басейн, що перетворився на депресивний регіон. На іспанських вугільних копальнях нерідко трапляються аварії. Опосередковано шахти навіть становлять загрозу для національної безпеки — терористи, які цього року влаштували вибухи в Мадриді, придбали вибухівку в іспанських шахтарів (серед яких, між іншим, чимало мусульман-басків). Закуповувати вугілля в ПАР іспанцям було б дешевше у 2-3 рази, однак держава не скорочує обсяги субсидування галузі. Видобуток вугілля на півночі Іспанії поділений між державною компанією Hunosa та численними приватними шахтами. Знайти роботу, альтернативну шахтарській, у цьому регіоні непросто, тому диверсифікація господарчої структури вугільного краю відбувається дуже повільно.

Щоб у шахтарських та інших відсталих промислових містечках розвивався дрібний та середній бізнес, іспанський уряд розробив низку спеціальних заохочувальних програм. Одна з них — створення товариства підтримки і реконверсії промисловості SPRI у Країні Басків. Головна мета проекту — переорієнтація економіки регіону на більш високотехнологічні та конкурентоспроможні галузі. По суті, SPRI є уповноваженим органом з проведення промислової політики в регіоні — до нього потрапляє більшість податкових платежів тамтешніх підприємств, і ці кошти громада інвестує у створення нових конкурентоспроможних підприємств.

Не вірять у майбутнє вугільної промисловості і гірняки Центральної Європи. Навчені досвідом британців, працевлаштовувати яких свого часу держава не квапилася і закривала підприємства нерідко в командно-адміністративному стилі, чеські шахтарі нині організовують товариства взаємодопомоги, які займаються перепрофілюванням «стаханівців» на модерніші спеціальності.

Напевне, невдовзі слова «робітник» і «пролетар» стануть синонімами «неєвропейськості»: у Євросоюзі залишилося зовсім небагато шахт, промислові підприємства — від меткомбінатів до текстильних фабрик — активно переносять виробництво на Схід, і Старий світ незабаром стане континентом менеджерів.

---

Кам’яновугільна промисловість Німеччини

Рік	Кількість шахт	Видобуток, млн т	Кількість коксових заводів	Виробництво коксу, млн т	Кількість працівників, тис. осіб
1950	177	125,7	67	25,2	538,1
1960	146	142,3	58	37,2	490,2
1970	69	111,3	36	32,2	252,7
1980	39	86,6	18	20,7	186,8
1990	27	69,6	8	10,3	130,3
2000	12	33,3	1	3,8	51,7
2001	11	27,1	1	2,0	46,9
2002	10	26,1	1	2,0	44,5
2003	10	25,7	1	2,0	41,6
? кв 2004	9	26,3	1	2,0	39,8

За даними журналу Russian Mining

Зелене замість чорного

Першою країною, яка цілковито відмовилася від вугільної промисловості, були Нідерланди. Останню шахту там закрили ще 1974 року. Реформа відбувалася під гаслом «від чорного до зеленого» — перехід до екологічно чистих технологій в енергетиці (нинішні Нідерланди прославилися величезною кількістю «вітряків»). Голландці не пішли на «дрібнення» бізнесу в шахтарських регіонах. Відбулася заміна однієї індустрії іншою — на місці вугледобувної корпорації DSM було створено хімічну корпорацію, яка стала великим роботодавцем. Вугленосний Південний Лімбург порятувався своїм географічним розташуванням — на перетині внутрішньоєвропейських магістралей учорашні шахтарі швидко опанували логістику.

Гданська верф — музей і банкрут водночас

У польському Гданську колишня найпотужніша верф на Балтиці нині є лише індустріальним кістяком доби соціалізму. Занедбані стіни колись могутнього підприємства пам’ятають Леха Валенсу і робітничий рух «Солідарність» на початку 80-х. Але задля музею тут забагато місця. Сама ж верф ледве животіє: вона двічі пережила банкрутство: у середині 90-х і два роки тому. Позбавлені державних дотацій, гданські суднобудівники не витримали конкуренцію з європейськими компаніями. Вищий менеджмент Гданської верфі розраховує, що тепер після розширення ЄС на підприємство нарешті прийде ефективний власник. Хоча більшість працівників компанії вбачають у євроінтеграції інші перспективи: самі вони перейдуть працювати на успішніші суднобудівні заводи Європи, а занедбану верф розпиляють на брухт. Щоправда, дух «Солідарності» не остаточно вивітрився з цехів Гданської верфі: дехто з її робітників розраховує в альянсі з профспілками Євросоюзу обстоювати свої права і таки привернути увагу політиків до проблем суднобудівної галузі та рідного підприємства.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар