Костянтин Райкін: «Уміння впливати — головне мистецтво»

Розмовляв Вадим ДИШКАНТ
Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Моя перша спроба зустрітися з Костянтином Райкіним у Москві не увінчалася успіхом. Він саме репетирував «Річарда ІІІ», а з передпрем’єрного життя серйозного актора (який при цьому ще й керує театром «Сатирикон») випадає все, що не пов’язано з майбутньою виставою. Проте під час недавніх гастролей у Києві з моновиставою «Контрабас» Патрика Зюскінда, привезеною сюди продюсерською агенцією «Інтерлекс», актор усе-таки знайшов час для спілкування з «Контрактами».

Костянтин Райкін

«Безглуздо вважати, що ти — найкращий»

Костянтине Аркадійовичу, ви були приречені на те, щоб стати актором?

— Середовище, швидше за все, прискорило прийняття рішення піти в актори. Я тривалий час сумнівався, думав, чи це не інерція? Я людина, по-перше, самоїдської будови, по-друге, — самолюбна. Змалку не хотів користуватися послугами батька — мені це здавалося вульгарним, огидним і неможливим. Звісно, з дитинства захоплюючись театром, я якось примірявся до нього. І?водночас намагався зайнятися якимись іншими справами. Серйозно захоплювався не лише спортом, а й наукою. У Ленінграді я навчався у школі при університеті, цікавився біологією і опановував її дуже стрімко. Та потім настав час, коли я інтуїтивно зрозумів: ніщо мене так до глибини душі не захоплює, як театр. І думаю, що я зробив правильний вибір. Бо нічого краще за це робити не міг би.

Бути сином знаменитої людини — успіх чи тягар?

— Коли вибираєш ту саму професію, що й твій знаменитий батько, доводиться нелегко. Не знаю, може, комусь іншому це не так обтяжливо, але мене порівняння з батьком, м’яко кажучи, не радували. Це дуже заважало. Будь-яка людина з нейтральним прізвищем сама по собі вже підноситься над рівнем моря. А ти, оскільки тебе порівнюють не з рівнем моря, а з Джомолунгмою, від самого початку немов у ямі знаходишся, перебуваєш у стані програшу. Порівняння в мистецтві в принципі ідіотичні. Це річ, припустима у підмайстрів. Майстри змагатися не повинні. Зрозуміти, хто кращий — Рафаель, Мікеланджело чи Тиціан, неможливо. Тому що за їхнього рівня майстерності «краще-гірше» — неправомірні звороти. Я в жодному випадку не порівнюю себе з ними, йдеться про сам підхід до мистецтва. В?яких амперах, метрах чи кілограмах можна виміряти витвори майстрів? У них своя система одиниць, майстер на своїй території унікальний, він кращий за всіх, тому що якусь річ робить так, як ніхто у світі. У цьому й полягає сенс його майстерності.

Проте в мистецтві, як у спорті, постійно влаштовують змагання: роздають премії, звання...

— Усі зараз змучені цими шаленими «Оскарами», «Глобусами», «Ніками». Найкращий спектакль, найкращий актор року... Безглуздо думати, що твій фільм чи спектакль і справді найкращий. Нерозумно вважати, що «Оскар» отримує насправді найкращий фільм. Не можна до цього ставитися серйозно. Адже це гра, в якій є частка умовності й іронії. Звісно, приємно отримувати премію, це тішить твоє самолюбство, але треба до цього ставитися з іронією. Коли тебе висувають в одну номінацію з такими майстрами, як Євген Миронов, Олег Меньшиков, Інна Чурикова, Сергій Маковецький, безглуздо всерйоз претендувати на перемогу. Кожен з них — неповторна величина, і те, що тебе раптом називають найкращим чи не називають, — це не привід ні для гордості, ні для скорботи. Сам факт, що ти опинився в цьому букеті, доволі приємна звістка. А далі — заспокойся, там своя драматургія. Особисто мені водночас смішно й сумно слухати, коли хтось говорить: «Ви тепер переплюнули тата». Тому що театр — мистецтво теперішнього часу. І середній живий артист завжди буде кращим від померлого геніального. Так глядачі влаштовані. Геніальний артист постаріє, втратить здоров’я й миттєво стане нецікавим публіці, яка віддасть перевагу здоровому, сильному, енергійному. Театральні враження розсмоктуються, затьмарюються новими емоціями.

Був час, коли ви з батьком працювали разом. У вас виникали конфлікти?

— У нас були непрості стосунки. Ми шість років працювали в одному театрі, причому — в його театрі. У нас траплялися палкі суперечки, але ми любили один одного. Я був йому необхідний, він потребував людини, на яку міг покластися. Різне було. Він бачив, що у мене є сили, й хотів, щоб театр я взяв у свої руки. Хоча розумів, що він після цього буде іншим, бо Театр Аркадія Райкіна піде з його смертю.

«Ми брали кредити в банках і вчасно їх віддавали»

Ваші менеджерські посади (керівник батьківського театру, потім «Сатирикону») — це якась ваша нереалізована амбіція?

— Так складалася ситуація, що я об’єктивно мав узяти на себе керівництво театром. Інша річ, що в якийсь період це стало життєвою необхідністю (йдеться вже про «Сатирикон»). Гадаю, що за своїм покликанням я не лише артист. Тобто певні акторські дані в мене є, але я ніколи не думав про себе, шо я лише актор. Мій організм розрахований на додаткові навантаження. За своєю природою є лідером. Якби я не став керівником театру, що цілком могло б трапитися, то все одно за собою когось вів би. Так я влаштований.

Когось вести — значить, за когось і відповідати. Як «Сатирикону» вдається зводити кінці з кінцями?

— За канонами світової економіки стаціонарний репертуарний театр, як, наприклад, Шекспірівський театр у Лондоні, заробляє трохи більше ніж 40 відсотків власного бюджету, решта — дотації. Ми підпорядковані Міністерству культури Росії («Сатирикон», на жаль, не московського, а федерального підпорядкування), а це жебрацька організація, яка дає нам копійки. Ми, по суті, знаходимося на госпрозрахунку. Тобто в держави я беру мінімум. Будь-який наш спектакль, зокрема й «Контрабас», коштує не менш як 150 тисяч доларів. Є спектаклі, які коштують мільйон доларів. Оскільки в мене дотація мінімальна, то я почав заробляти від 83 до 87% бюджету. Коли наш адміністратор, який вчився в ГИТИС, почав за нашими викладками здавати екзамен, то його ледь не вигнали, бо таке вважається неможливим.

У це справді складно повірити...

— У нашому випадку це стало можливим, тому що в нас великий зал і дорогі квитки, які розкуповують. Що ми робили? Ми брали кредити в серйозних банках і вчасно їх віддавали. У нас дуже хороша репутація, нам давали кредити в півмільйона — при цьому ми діяли відкрито, через інтернет, улаштовували публічні презентації майбутніх проектів. Ми спростували скептиків, мовляв, людям мистецтва довіряти не можна. І незважаючи на дефолти й кризи, економічно жили цілком пристойно, підвищували зарплату артистам. Адже нас усіх орієнтували на самостійність, на ринкову економіку, і ми це сприйняли першими. З нашим директором, хорошим театральним економістом, ми розробили систему, як продавати квитки, як вибудовувати рекламну кампанію, як знаходити спонсорів, як з ними вести роботу. І в результаті виявилися одним з найзаможніших колективів країни. При цьому театр наш знаходиться не в центрі Москви. Я тому й опинився у президентській раді, що потрапив у число лідерів, які досягли помітних успіхів у своїй діяльності. І ось тепер раптом завдяки «милій» реформі самостійність стає «крамолою».

Про яку реформу йдеться?

— Ця тема для мене нині болючий, кривавий мозоль. Йдеться про реформу, з мого погляду, руйнівну не лише для театру, а й для всієї російської культури. Називається ця реформа «Реструктуризація бюджетної сфери». Це означає, що в театрів більше не буде грошей, які вони заробляли на свої позабюджетні рахунки. Буде лише один рахунок, бюджетний. Усі гроші, які ти заробив, надходитимуть на цей рахунок, а далі — до бюджету країни. А Міністерство фінансів саме перерозподілятиме ці гроші й вирішуватиме, скільки воно тобі дасть. Це повернення до часів радянської влади. Своєрідне розкуркулення: «Ага, ви заробляєте багато? Значить, ми у вас віднімемо й розподілимо поміж тими, хто заробляє мало!» Ми все це вже проходили. Звісно, деяким колективам, які не можуть залучити глядача й заробити, це вигідно, вони тепер отримуватимуть гроші за рахунок інших. Але для нашого театру це подібно смерті. Бо в міністерства таких сум на театр, якими ми оперуємо, немає. Вони можуть дати на спектакль 250 тисяч рублів. За таку суму ми можемо поставити спектакль лише на малій сцені. Проте на великій сцені жодного спектаклю я випустити не зможу, це потребує величезних коштів. І жоден спонсор не зможе нічого дати. Бо даватиме він не в панчоху, а на бюджетний рахунок, і в нових умовах фінансуватиме не театр, а Росію. Проте хто захоче давати спонсорські гроші просто державі, не знаючи, як вона ними розпорядиться?

Ви пробували якось протистояти цьому?

— Мабуть, нічому я протистояти не зможу. Хвиля ця настільки потужна, що не лише одна людина, а й усі театральні діячі навряд чи зможуть її зупинити. Тим більше, що всі ми роз’єднані, підпорядковані різним відомствам. Я вже півтора року входжу в президентську раду з культури й досі вирішую для себе питання, яку користь можу принести, знаходячись там? Єдине, що може в моїх очах виправдати моє перебування в раді, — це протистояння тій тенденції, яка зараз явно переважає. Проте своїми різкими промовами я, вочевидь, порушив там загальну благосну атмосферу приємної бесіди, і, гадаю, мене не зрозуміли. Адже це великий удар не лише по театрах, а й по бібліотеках, музеях, які існували за рахунок позабюджетних коштів. А тепер ніхто навіть в оренду приміщення здати не зможе. Культура позбавиться можливості заробляти. Дивна держава — щойно починаєш жити трохи краще, тебе відразу ж намагаються довести до загального рівня бідності.

«Путін нічого не забуває»

Вочевидь, усе-таки є якийсь вихід?

— У мене один вихід — приватизувати театр. Хоча це непросто зробити. Я звертався до президента, знаючи, що він дуже добре ставився до батька і неодноразово бував у нашому в театрі. Я просив, щоб він у цій ситуації допоміг урятувати театр. Путін — людина, яка робить, реагує відразу. Не беруся говорити про його глибинні людські якості, для мене, як і для всіх, це загадка, але діє він дуже професіонально. У мене великий досвід спілкування з Путіним, і я помітив, що він нічого не забуває. Звичайно, може щось не зробити, але скаже про це. Нині усе ускладнює зміна уряду, але я сподіваюся на допомогу президента. Єдиний реальний вихід — викупити «Сатирикон», який стане приватним репертуарним театром.

Ви вхожі до вищих політичних кіл. Наскільки політика, бізнес і театр схожі?

— Будь-який хороший актор і режисер — передусім психолог. Він здатний зрозуміти внутрішні процеси, які ведуть до тих чи інших вчинків. Уміння вплинути, викласти ідею красиво, захопливо — це головне мистецтво, яким зобов’язані володіти люди театру. Якщо ти знайомий з психологією, отже, можеш впливати на людей, щоб змусити їх непомітно для них самих діяти у своїх інтересах. Для будь-якого політика чи бізнесмена це, мабуть, найважливіша мета. Бізнесмени, з якими я спілкуюся, говорять, що без особистого шарму жодну проблему вирішити не можна. Від шарму, здібності захопити залежить, чи можеш ти впливати на людину, захопити її своїми ідеями. Тому що все одно все вирішують, зрештою, особисті контакти, людські симпатії й антипатії.

Чи є теми, яких журналісти в розмові з вами не мають права торкатися?

— Вони мають право порушувати будь-яку тему. Проте я маю право не відповідати на запитання, яких я не те що боюся — просто вони мені нецікаві. Є якісь життєві теми, інтерес до яких, на мою думку, не є цінним. Він для мене не корисний, задоволення цього інтересу відгонить певною дешевизною, опошляє мої інтереси. Тож у вас своє право, а в мене — своє.

До речі, про права... Ви прихильник західного духу права, контракту чи все-таки людина російської, слов’янської культури, з її неприйняттям суворої регламентації відносин юридичними законами?

— Звичайно ж, російської, слов’янської культури. Проте знову?ж таки — дивлячись що під цією культурою розуміти. Я з тих людей слов’янської культури, до яких належать, приміром, Менделєєв, який створив свою таблицю, чи Станіславський з його системою начебто непізнаваного акторського світу натхнень, почуттів. Я себе з ними зіставляю не за масштабом, а за підходом до життя. Тому що російська душа — це не лише відчайдушність, щедре нехлюйство й бездумність, як деякі вважають. Це не лише відчайдушна Москва з кривими вуличками, а й Пітер, увесь продуманий, «навмисний». Тож я належу до цього «різновиду» російської ментальності, тому що в мене є почуття обов’язку, запас посидючості, терпіння, сумлінності. Не можу себе віднести до людей західного, прагматичного сприйняття життя. Однак я, звичайно, з тих, хто певною мірою й прораховує, і продумує. Без цього неможливо керувати колективом. При цьому, гадаю, маю доволі сильний темперамент. Сподіваюся, що я — людина пристрасна.

---

Досьє

Райкін Костянтин Аркадійович народився 8 липня 1950 року в Ленінграді. 1970 року закінчив Московське театральне училище ім. Б. В. Щукіна. З 1970 до 1981 року грав на сцені театру «Современник». У кіно здобув популярність після фільму Нікiти Михалкова «Свій серед чужих, чужий серед своїх» (1974). 1981 року перейшов працювати до Ленінградського театру мініатюр під керівництвом Аркадія Райкіна. 1982 року театр переїхав до Москви, його було перейменовано на Державний театр мініатюр. Після смерті 1987 року Аркадія Райкіна очолив театр, перейменувавши його на «Сатирикон» і сформувавши повноцінний драматичний репертуар. 1992 року удостоєний звання народного артиста Російської Федерації. Володар російських театральних премій «Хрустальная Турандот», «Золотая маска», премії Станіславського, лауреат держпремії РФ.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар