Пільгова свобода

Андрій ШЕШЕРА

За п’ять років існування донецькі спеціальні економічні зони довели, що майже нікому не потрібні. Але наприкінці березня парламент так і не зміг їх ліквідувати.

Починаючи 1998 року експеримент з особливою системою оподаткування нових інвестиційних проектів на Донеччині (а саме до зменшення фіскального тиску, зрештою, зводиться режим будь-якої СЕЗ), влада поставила кілька цілей. Щодо спеціальної економічної зони «Донецьк», яка засновувалась на площі 466 га за південно-західною околицею обласного центру, то в уже згадуваному законі було зафіксовано вимогу розташування там «підприємств, що використовують новітні технології з метою виробництва товарів на експорт та постачання їх на внутрішній ринок». Ще одна СЕЗ «Азов» (314 га) мала розміститись у портовому Маріуполі, за нею законодавчо закріплювалася функція «обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, дообробки, сортування, упакування, надання транспортно-агентських та експедиторських послуг». Звісно, знову ж таки «з використанням новітніх технологій».

Водночас кільком так званим депресивним містам та сільським районам Донеччини було присвоєно статус територій пріоритетного розвитку (ТПР), що також припускало надання суттєвих економічних пільг при господарюванні — передусім з метою збереження старих та створення нових робочих місць і відповідно пом’якшення соціальних наслідків закриття нерентабельних вугільних шахт, неперспективних виробництв тощо.

Щоб вітчизняний та закордонний капітал ризикнув «прописатися» в донецьких СЕЗ і поступово створив там умови для революційного прориву до технологій XXI сторіччя, потенційним учасникам експерименту було запропоновано в спецзонах неабиякі гарантії та преференції. Обидві донбасівські спецзони, згідно із законом, створювалися на 60 років, упродовж яких суб’єкти господарювання на їх території звільнялися від сплати частини податку на прибуток, а за додержання певних умов — також від податку на додану вартість, акцизів, увізних ти вивізних митних зборів, примусового продажу отриманої валютної виручки тощо.

Пільги, запропоновані на територіях пріоритетного розвитку, були не такими тривалими в часі, проте особливо привабливими на початку реалізації інвестиційного проекту. Зокрема, отриманий протягом перших трьох років господарювання прибуток звільняється від оподаткування повністю, з четвертого по шостий рік — оподатковується «в половинному режимі» (причому точка відліку береться з моменту отримання першого зиску, що цілком залежить від «здібностей» головного бухгалтера). Також скасовується низка обов’язкових платежів, а головне — аж п’ять років не беруться ПДВ та митні збори з імпортованих на потреби ТПР обладнання, сировини.

Містика чи містифікація?

Нині незалежні експерти стверджують, що певний різнобій у пільгах у СЕЗ та ТПР й призвів до нинішньої майже парадоксальної ситуації. У виборі між спецзоною та територією пріоритетного розвитку приватний капітал здебільшого діяв за принципом: «Хоч день, та мій!» Як результат — нині левова частка інвестиційних проектів, схвалених до реалізації обласною Радою з питань СЕЗ та ТПР, реалізується саме коштом останніх (хоч законодавчо пріоритетні території замислювалися лише як своєрідний додаток до спеціальних економічних зон).

Саме завдяки територіям пріоритетного розвитку регіональна влада дістала з часом можливість звітувати про вражаючі успіхи «зонної» політики: на сьогодні, згідно з офіційною статистикою, для реалізації в Донецькій області схвалено 175 проектів із загальною сумою інвестицій $1,785 млрд. Завдяки цьому збережено 26 тис. старих та створено 46 тис. нових робочих місць, залучено капітали з 21 країни світу, оновлено 4,5% основних виробничих фондів та багато іншого.

Щодо «чистих» СЕЗів, то доля їх сумна. У спецзоні «Донецьк» забудовано лише 1% виділеної території: тут модульним методом зведено невелику м’ясопереробну фабрику та «викруткове» збиральне виробництво донецького концерну побутової техніки «Норд». Адже зона, хоч їй уже шостий рік, не має ані обов’язкової огорожі, ані митних та прикордонних постів, та й відправка виробленої тут продукції на експорт з використанням законодавчих пільг є дуже проблематичною.

У маріупольській спецзоні «Азов» ще на початку її існування було проведено в пільговому режимі часткову модернізацію судноремонтного заводу на 2,737 млн грн — власним коштом цього підприємства. Проте вже багато років потому в графі залучених по «Азову» інвестицій суцільні нулі.

Зрозуміло, що інвестування у м’ясні напівфабрикати, холодильники або ремонтне обладнання дуже приблизно підпадає під визначення таких жаданих «новітніх технологій», заради яких було б варто знімати податковий тягар з Донеччини, перекладаючи місію наповнення державного бюджету на решту регіонів України. Свого часу донецькі керівники навіть вдавалися до «невинної» містифікації, демонструючи офіційним гостям з Києва олійно-екстракційне виробництво транснаціональної корпорації Cargill — справді модерну новобудову, яка, проте, щонайменшого стосунку до розрекламованої СЕЗ «Донецьк» ніколи не мала.

Проте реклама донецьких зон, треба визнати, була масштабною й багатоешелонованою. Донбас упевнено крокував на чолі 11 українських вільних економічних зон та 66 пільгових територій (58,8% залучених назагал інвестицій українськими СЕЗ та ТРП), динамікою своїх статистичних успіхів доводячи принципову життєздатність такої форми економіки. Поступово, за димовою завісою урочистих рапортів «нагору», Донеччина поширила режим ТПР майже на всю територію регіону, за межі «депресивних» шахтарських містечок. Приміром, на Маріуполь, який завдяки двом своїм металургійним комбінатам має чи не найбільший в Україні відсоток зайнятості населення, або на «українську столицю машинобудування» Краматорськ.

Завдяки пільгам з оподаткування регіон не так проривався до світових досягнень hi-tech, як упевнено реанімував свої традіційні галузі, насамперед експортоорієнтовані металургію, металообробку, хімію. Ті в Україні, що були здатні наслідувати «крутий» досвід донеччан, намагалися чимскоріш це зробити, решті ж залишалося тихо заздрити...

«Ковбасна справа», або чужі серед своїх

Перші напади на донецькі СЕЗ та ТПР почали лунати звідти, звідки й не чекали. Починаючи з 2002 року українські аграрії все голосніше звинувачують Донбас у тому, що через його «податкові діри» в Україну iмпортуються споживчі товари в таких масштабах, які, мовляв, ставлять під загрозу існування вітчизняного виробника. Широкого розголосу, зокрема, набула «справа трьох ковбасних заводів», які, використовуючи безмитний режим ТПР, увозили з-за кордону курячі стегенця для виробництва дешевих сортів ковбаси. За середнього тарифу сировини $0,9 за кілограм роздрібна ціна на «майже справжню» варену «Докторську» та «Любительську» коливалася в межах $2,6, і за такого «підйому» масштаби ковбасного бізнесу на індустріальному Донбасі дуже швидко сягнули рівня, який справді складав неабияку конкуренцію іншим, «неопільгованим» вітчизняним виробникам м’ясної продукції.

Багатомісячне змагання з перетягування податкової ковдри в парламенті та уряді закінчилося тим, що Київ вивів галузь м’ясопереробки зі списку пріоритетних напрямів підприємництва для донецьких ТПР, а також перебрав на себе функцію первинного ухвалення інвестиційних проектів (раніше ексклюзивне «добро» на реалізацію давав сам Донецьк). Однак останніми днями зненацька виявилося, що «ковбасні королі» Донбасу відновили схему постачання закордонної сировини: спочатку вона експортується в СЕЗ «Донецьк», а потім цілком законно, але без сплати мита передається кінцевому замовнику. Уряд Віктора Януковича був змушений «образити» земляків, увівши (постановою КМУ № 146 від 11.02.04) квоти на вивезення за межі цієї спецзони низки м’ясопродуктів.

23 березня остаточно вирішити долю донецьких СЕЗ спробувала Верховна Рада. Депутат Валентин Ландик запропонував парламенту достроково ліквідувати спеціальні економічні зони «Донецьк» та «Азов». Мовляв, набагато доцільніше було б перевести багатостраждальні СЕЗ у ранг ТПР, нарешті переставши зазіхати на китайський, таїландський та інший досвід країн третього світу, що доводить можливість «сублімації» економічних пільг у прискорений розвиток економіки. Ландик знає, що говорить. Відомий донеччанин є власником великого пакета акцій концерну «Норд». Отже, це його підприємство майже самотужки імітує інвестиційне prosperity СЕЗ «Донецьк», марно витрачаючи гроші — спочатку на транспортування комплектуючих до спецзони, а згодом змонтованої побутової техніки — назад, на головний завод. Проте парламентарі більшістю голосів відхилили «ліквідаційну» пропозицію.

---

Порівняння пільг, що надаються в СЕЗ і ТПР

Види пільг	СЕЗ	ТПР
Термін надання пільг	60 років	30 років
Податок на прибуток	20% до об’єкта оподаткування	0% - перші 3 роки, 50% від діючої ставки - 4-6 років (з моменту отримання першого прибутку)
ПДВ	0% - якщо продукція в подальшому не вивозиться на митну територію України	0% - 5 років (за винятком підакцизних товарів)
Оподаткування доходів нерезидентів	2/3 діючих ставок	2/3 діючих ставок
Митні збори	0% - якщо продукція в подальшому не вивозиться на митну територію України	0% - 5 років (з моменту отримання першого прибутку)
Відрахування у соціальні фонди	0%	50% існуючих нормативів
Плата за землю	0% - на період будівництва об’єкта

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар