Танцюють усі!

Олена КАЧУРЕНКО

У столиці та інших великих містах України спостерігається бум на послуги танцювальних клубів

Румба — добре, самба — ганьба!

Танцювальні фанати, серед яких чимало людей ділових професій, так пояснюють, чому саме на танці вони витрачають свій вільний час: ходити сьогодні лише до спортзалу — уже нецікаво. Життя вимагає красиво себе «подавати» — й на роботі, й після. Мовляв, крім суто естетичного задоволення отримуємо від занять танцями практичні навички, зокрема, уміння красиво рухатись, упевненість у собі — і в офісі, і десь на корпоративній вечірці (аби не боятися, приміром, віддавити ногу під час танцю колезі чи діловому партнеру — представниці прекрасної статі). Танці — це певний стиль поведінки, зрештою, новий стиль життя.

У СРСР, як відомо, не було не тільки сексу, а й розвиненого спортивно-танцювального руху. І це при тому, що інтерес до танців був величезний — народ масово відвідував дискотеки, танцювальні гуртки та колективи народного танцю, шаленів у певні історичні періоди від фокстротів, чарльстонів, твістів, степів і рок-н-ролів. При цьому запальну ча-ча-ча, приміром, школярам належало танцювати в піонерських галстуках — щоб усе було «ідеологічно правильно».

Радянська ча-ча-ча, утім, як і радянські твіст чи рок-н-рол, надто відрізнялися від «оригіналів». Давалася взнаки «залізна завіса». Як відомо, деякі танці взагалі оголошувалися «буржуазною заразою» (мовляв, «сегодня он танцует джаз, а завтра Родину продаст»). Деякі танці дозволялись, як наприклад, румба з братньої Куби, а от «розпусна» бразильська самба, м’яко кажучи, не віталася. Деякі ж (через брак знань про предмет) спотворювалися так, що впізнати їх було майже неможливо. А ще на противагу «їхнім» танцям створювалися свої, радянські, — «сударушка», «русский лирический», «елочка», «кукареку», «пингвин» і навіть «террикон». Однак «патріотична хореографія» не могла стримати масового інтересу до світового танцювального руху, який став обвальним після появи перших відеомагнітофонів і можливості спершу на напівпідпільних касетах вивчати світову спортивно-танцювальну класику.

В Україні перші спортивно-танцювальні клуби та асоціації з’явилися одразу після здобуття незалежності. Сьогодні існує кілька громадських і професійних танцювальних об’єднань — Українська рада танцю (УРТ), Асоціація спортивного танцю України (АСТУ), Спілка громадських організацій спортивного танцю України (СГОСТУ), Українська федерація спортивного танцю (УФСТ), Всеукраїнська громадська організація Любительська федерація спортивного танцю (ВГО ЛФСТ). АCТУ, зокрема, є повноправним членом IDSF — Міжнародної федерації танцювального спорту, яка бореться за визнання спортивних танців олімпійським видом змагань. Вітчизняні спілки загалом опікуються професійними спортивними турнірами. Однак беруть найактивнішу участь і в розвитку масового танцювального руху.

Для «клубу» й для душі

Кілька останніх десятиріч увесь Захід схибнувся на латиноамериканських ритмах: під них танцюють у ресторанах, пабах, на вечірках, удома, на роботі... Докотилася ця мода, нарешті, й до нас — країну підкорює знаменита сальса. Цей танець входить до розряду так званих загальнодоступних, або «клубних», тобто для повсякденного виконання будь-де і будь-ким. Для клубних танців (сальса, мамба, хастл, хіп-хоп, свінг, дискофокс) не потрібен особливий танцювальний хист, це найдемократичніша танцювальна ніша. Для танцювальних гурманів — народні, а також так звані історичні танці (польки, гопаки, мазурки, барокові, ренесансні танці тощо). Нарешті, тим, хто хоче опанувати сучасну класику, в більшості клубів пропонують набір з десяти класичних спортивних бальних танців (вальси, танго, фокстроти, класична латина), що входять до обов’язкових програм усіх спортивних змагань.

«Ще кілька років тому молодь просто обожнювала брейк, — розповідає Євген Волошко, керівник столичного спортивно-танцювального клубу «Катрін», віце-президент ВГО ЛФСТ, — але це — не танець, це вже акробатика. Я прихильник класичних стилів, саме їх і пропагую серед своїх учнів».

Одна з кращих професійних спортивних танцювальних пар України — Євген і Катерина Волошки створили клуб «Катрін» 1994 року. Танцями займаються вже понад 20 років, ще в школі разом відвідували народний ансамбль сучасного бального танцю «Ритм» при столичному Жовтневому палаці культури. У клубі «Катрін» спершу займалися з дітьми — готували майбутніх спортсменів для виступів у змаганнях. А кілька років тому помітили, що до танців усе більше виявляють інтерес і дорослі. Тому зараз «Катрін», як і чимало інших столичних танцювальних клубів, має крім дитячих ще й кілька «дорослих» груп. Як розповіла Катерина Волошко, ці групи відвідують люди найрізноманітніших професій і вікових категорій — від студентів до пенсіонерів, проте більше представників творчих професій, а також лікарів, менеджерів. Причому попит на ці послуги з року в рік зростає: нещодавно танцювальний зал Центру художньої та технічної творчості «Печерськ», де розташовано клуб «Катрін», поповнився черговою групою з дорослих, бажаючих повчитися мистецтву танцю.

У програмі більшості таких клубів — і класика (вальс, фокстрот, танго, квікстеп, самба, ча-ча-ча, румба, пасодобль, джайв), і «клубні» танці. Існують і спеціалізовані клуби для фанатів якогось одного стилю, як, приміром, столичний «Карібієн клаб», де танцюють тільки сальсу. Є клуби прихильників свінгу, хастлу.

Головний бухгалтер столичного торгового дому «Скала» 26-річний Руслан Онищук розповів «Контрактам», що «просто м’язи» він качає вдома, а от у «Катрін» ходить «відпочити душею». Люди старшого віку приходять до таких клубів зазвичай «за здоров’ям», але треба бачити, з яким вогником в очах уже після тренування вони, так само як і молодь, уже самотужки повторюють танцювальні «доріжки», розбирають складні схеми того чи іншого танцю.

Немає мільйону телеглядачів? До побачення

Професійні спортивні танці — заняття не з дешевих. Одна бальна сукня для виступу в змаганнях може коштувати до $1 тис. Однак для любительських тренувань достатньо звичайних спортивних штанів і футболки. Натомість особливий підхід має бути у виборі взуття. Воно повинне бути насамперед зручним, добре ковзати по паркету, бажаний також невеликий каблук. Утім, сьогодні у більшості клубів можна замовити спеціальне взуття, а також, якщо потрібно, костюми та аксесуари, або ж самостійно придбати все це у мережі спеціалізованих магазинів.

Якщо ви не зупинилися на танцювальних азах, а вирішили вдосконалювати набуті навички й навіть демонструвати свої результати — будь-ласка, існує безліч змагань, зокрема й міжнародних, для непрофесіоналів майже будь-якого віку (категорія «хобі» — для аматорів від 16 до 35 років, категорія «сеньйорів» — від 35 до 55, «гранд-сеньйорів» — від 55-ти і до «поки рухаєшся»). Було б бажання й гроші. Оскільки і для спортсменів, і для любителів участь у будь-якому змаганні чи конкурсі платна.

«Колись для участі в турнірі у Бельгії 1993 року ми ледь знайшли у борг 40 доларів — «страшні» на той час гроші, — розповідає Євген Волошко. — Сьогодні розвиток і професійного, і любительського танцю стримує знову ж таки відсутність гідного фінансування. Час від часу деякі досить відомі вітчизняні бізнесмени, відчувши інтерес публіки до танців, виявляють зацікавленість нашими проблемами, вирішують вкладати якісь гроші. А потім роздивляються й розуміють, що на цьому багато не заробиш. Потенційні спонсори зазвичай говорять: ти можеш забезпечити, щоб рекламу моєї фірми побачили на змаганнях, умовно кажучи, 100 тисяч глядачів і мільйон телеглядачів? Ні? До побачення. Це ж не футбол, теніс чи фігурне катання, якому свого часу добре поталанило з промоушеном. А меценатів загалом у цій галузі поки що не спостерігається».

І все таки, незважаючи на брак спонсорів (з чим, до речі, на Заході — жодних проблем), відсутність реклами, певну кастову закритість, чарівний світ танцю продовжує приваблювати нових і нових шанувальників. У столичному клубі «Аматорспортданс» зауважують, що їх буквально штурмують пересічні кияни, які прагнуть навчитися танцювати. Тому керівництво клубу, який раніше готував лише спортсменів-танцюристів, просто змушене днями відкрити «хобі-клас» для навчання азам танцювального мистецтва всіх бажаючих без жодних вікових обмежень...

У казках часто танці — це єдиний вихід із складної ситуації (пригадуєте чудовий радянський фільм «Попелюшка»?). Однак і в повсякденному житті, на думку психологів, танці є чудовими ліками, приміром, від депресій, цього лиха сучасної цивілізації. Те, що життя — це рух, особливо усвідомлюють на тренуваннях ті, чия робота пов’язана, скажімо, з монотонним сидінням за комп’ютером. Тож танцюйте на здоров’я!

---

Довiдка

Деякі класичні європейські та латиноамериканські спортивні танці

Танго. Походить з Аргентини. Спершу танцювався двома чоловіками. Під назвою «танго» вперше був виконаний 1913 року в Парижі, після чого переможно поширився світом. Через відверто еротичний характер і «небезпеку для моралі» танець неодноразово й безуспішно заборонявся в різних країнах.

Вальс. Перші згадки про танці, схожі на вальс, датуються ХII-ХIII ст. 1754 року в Німеччині виконувалась музика під назвою Waltzen (крутитись). 1812 року танець з’явився в Англії під назвою «німецький вальс», де через його «аморальність» спершу не сприймався вищим світом, зокрема, проти вальсу виступав поет Байрон. Пік популярності пережив на початку ХIХ ст. у Відні завдяки композитору Штраусу.

Фокстрот. Народився на початку ХХ ст., названий на честь свого творця, американського актора Гаррі Фокса. Trot — це військовий термін, що описував кінну ходу «рись». Фокстрот можна вважати «батьком» багатьох танцювальних стилів. Від нього частково походять танці на зразок лінді-хоп і хастл.

Квікстеп. Це швидкий фокстрот. У 20-ті роки минулого стліття чимало джаз-бендів стали виконувати фокстроти у швидшому ритмі. Щоб не плутати з традиційним фокстротом, новий ритм почали називати quick-time-foxtrot, іноді quick-time-steps і, нарешті, коротко — quickstep.

Самба. Народився у Бразилії. Суміш африканських, іспанських і португальських танців, «завезених» завойовниками до Південної Америки. Уперше з’явився в Європі у 20-ті роки минулого століття. Характер самби — веселощі й флірт. Від самби легко походять нові ритми (ламбада, макарена).

Ча-ча-ча. Назва походить, найімовірніше, від назви веселого кубинського танцю Guaracha (гуарача). Танець гуарача був популярний у Європі наприкінці XIX ст. Після Другої світової війни поширився в Європі як окремий танець. Віднедавна назву скорочено до ча-ча.

Пасодобль. Paso Doble іспанською означає «два кроки». Уперше набув популярності у Франції у 30-ті роки минулого століття. Сюжет пов’язаний з темою кориди. Виконавці у пасодоблі зображують тореро (партнер) і його плащ або самого бика (партнерка).

Джайв. З’явився в XIX ст. на південному Сході США. Походить, ймовірно, від військового танцю флоридських індійців-семінолів. Спершу танцювався під різку й нервову музику Ragtime. Досі один з основних кроків джайву — Bunny Hug (стрибок кролика). З часом видозмінювався в інші молодіжні ритми — свінг, бугі-вугі, бі-боп, твіст, диско, хастл.

---

Ціни на послуги в деяких спортивно-танцювальних клубах (групи для аматорів)

* Цiна разового відвідання

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар