Ольга Сумська: «Я могла б стати іміджмейкером»

Вадим ДИШКАНТ

Ольга Сумська, за якою міцно закріпився імідж романтичної Роксолани, сьогодні його круто ламає. Робота в новому серіалі «Плакальник», який для Москви знімає у Києві наше творче об’єднання «Мамаду», може кардинально змінити в очах глядача образ акторки. Розмова з Ольгою відбувалася на знімальному майданчику і, природно, почалася із запитання про її роботу в кіно.

Ми в Україні зараз у ситуації «SOS»

— Ольго, були часи, коли актори вважали, що негоже зніматися в так званих малобюджетних серіалах. Схоже, тепер участь у них стає чи не головною умовою професійного успіху?

— А що поробиш, у нас життя малобюджетне. Вибирати не доводиться, тому якщо роль цікава, я погоджуюся. І не переймаюся, коли художник з костюмів телефонує й просить взяти на зйомку свої особисті речі. Я дбаю про свій образ, про те, як виглядатиму на екрані, тому, не думаючи, чи добре зніматися в одязі зі свого гардеробу, просто беру його й їду на знімальний майданчик. Якщо чогось для роботи не вистачає, я, як і кожен артист, завжди прийду на допомогу. У Москві, до речі, те ж саме. Сьогодні існує поняття потоку. Усі хочуть чогось більшого, якіснішого, але при цьому перебувають у цьому потоці невизначеності, якогось очікування. Маємо те, що маємо.

— А втопити талант і час у цьому потоці не боїшся?

— Хороше запитання, звичайно, проте буття артиста й полягає в цьому плині ролей, серіалів. І хто знає, може, саме в цьому малобюджетному серіалі твоя роль буде такою помітною, такою характерною, що ти зможеш набути певної нової якості, відкрити в собі нові грані. Для глядача я завжди була піднесеною, романтичною, Музою, Роксоланою, символом, однак завжди мріяла зіграти свою сучасницю. У «Плакальнику» в мене гострохарактерна роль, я граю стервозну, рішучу, темпераментну жінку, колишню акторку, яка залишила театр і стала стилістом-іміджмейкером, тобто зробила блискучу кар’єру в бізнесі. І чим чорт не жартує — може, завтра мене в цій ролі помітять і запропонують щось цікавіше. Це і є творчість у ситуації «SOS». У цій ситуації всі ми сьогодні в Україні — держава не звертає уваги на стан кінематографу, чого не скажеш про Росію, де все кипить.

— Свої серіали росіяни дедалі частіше «варять» на нашому «вогні», їм це обходиться дешевше, у нас дешева робоча сила...

— У нас все дешевше. Росіяни дуже ревно добирають акторів і навіть на епізодичні ролі затверджують методом проб. Однак пробуватися на те, щоб знятися в масовці, — принизливо для професійного актора. Мене в «Плакальнику» затвердили на роль Вероніки без проб. Пробою стала робота в попередньому серіалі «Казанова мимоволі». Побачивши мене в цьому фільмі, вони сказали, що зніматимуть мене без проб. Красно дякую. У мене так склалося в житті ще на початку кар’єри: чи актриса захворіла й не могла зніматися, чи хтось заломлював надто великий гонорар — зразу ж згадували про Ольгу Сумську, яка відгукнеться, приїде й без проб зніметься. І Богу дякувати, бо проби вимотують, а довіра до артиста, навпаки, дає деяку впевненість.

Я не проти побути Попелюшкою у Нікіти Міхалкова

— Чи важко працювати з московськими акторами?

— Це дуже корисно. Московській акторській школі властиві органіка та внутрішня динаміка, мобільність, яких часом бракує нашим акторам. Це не означає, що наші актори погані, просто у них немає можливості реалізувати себе. Якщо піаніст довго не грає, він втрачає свої фахові навички. Я, на щастя, належу саме до московської школи — закінчила російський курс Київського театрального інституту в Миколи Миколайовича Рушковського, випускника ГІТІС.

— Отже, зустрічаючись з москвичами на майданчику, ти не відчуваєш себе Попелюшкою?

— В якому розумінні Попелюшкою? Якщо завтра з’явиться фея в образі Нікіти Міхалкова, то я згодна побути й Попелюшкою. Однак так буває лише в казках. Хоча чого не буває. Коли я знімалась у Юрія Кари у фільмі «Я — лялька», де граю прибалтійську дівчину-снайпера (це був мій дебют у Москві), то відчула якийсь бар’єр, стіну, яку треба було подолати, щоб стати своєю в цьому середовищі. До речі, режисер мене затвердив на цю роль, побачивши мою Роксолану, яка дуже сподобалася його доньці. Тепер я можу сказати, що у мене вийшло, я змогла ввійти в це нове для себе середовище. Проте спершу було відчуття, що тебе, мов кошеня, кинули у воду й змусили вибиратися, зможеш. Під час зйомок Юра сказав мені, що після цього фільму режисери розірвуть мене на шматки. Та поки що все спокійно, може, це «розривання» ще попереду (сміється).

— А як ти себе відчуваєш серед бізнесменів, політиків? Адже тобі часто доводиться працювати на їхніх тусовках.

— Я до цього нормально ставлюсь. Чесно працюю, заробляю свою копійку, маю чисте сумління нікого не обманюю. Якщо ти можеш добре це робити, то чому мусиш відмовлятися від пропозиції побути в ролі ведучої на вечірці?

— Тепер, ставши відомою акторкою, можеш пригадати часи, коли тебе ніхто не знав, коли всім треба було доводити, що ти чогось варта?

— Звичайно. Я і мріяти не могла, що працюватиму на одній сцені з Адою Миколаївною Роговцевою, яка вельми трепетно до мене поставилася, коли я прийшла до театру. Я пам’ятаю, як чотирнадцятирічним дівчам уперше приїхала до Києва й ми з Наталею (сестрою, актрисою Театру ім. І. Франка Наталею Сумською. — Авт.) намагалися прорватися на виставу Театру ім. Лесі Українки. Не було жодного вільного місця й мені довелося стояти на гальорці. Досі пам’ятаю ту особливу дзвінку тишу, що панувала в залі, пам’ятаю дивний голос Роговцевої — вона грала Лесю Українку в спектаклі «Сподіватися». Чи могла я тоді думати, що стоятиму поруч із цією великою актрисою на одній сцені, сидітиму з нею в одній гримерці? Шкода, що Ада Миколаївна вже стільки років не працює в цьому театрі, її відсутність надто відчутна. Є актори, яких замінити не можна, я ніколи не погоджуся з цим диким висловом, що незамінних людей немає.

У рекламі треба бути розбірливим

— Сьогодні важко уявити ту ж таки Роговцеву, яка рекламує, наприклад, порошок або шампунь. А ось інші актори спокійно беруть у цьому участь.

— Нічого не вдієш, реклама стала частиною нашої професії. І в цьому немає нічого принизливого, якщо роботу зроблено якісно. Принизливими для актора є низький рівень, неякісна картинка, поганий режисер і, нарешті, — твоя незадовільна акторська робота. А якщо це знято на плівку як міні-фільм, то чому б тобі не виступити там зі своєю міні-роллю, яка уособлює красу?

— Ти несеш відповідальність за зміст реклами?

— Звичайно, адже я обираю, що рекламувати. Я ж не погоджуюся рекламувати протипроносні засоби або презервативи. І ніколи не погоджуся.

— Чому? Можливо, проносний засіб необхідний людині, навіть більше, ніж, наприклад, шампунь.

— Бо втілюю піднесеніший образ і його не можна в жодному разі зруйнувати, тобто його можна зруйнувати в театрі або кіно, бути зовсім іншою, негарною, гострохарактерною, непередбачуваною в ролі — і я на це із задоволенням погоджуюся. Приклад — моя епізодична роль у музичному шоу-фільмі Семена Горова «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» — цей гоголівський твір мене переслідує все життя. У ньому мене спотворили, зробили ніс картоплиною, ми виглядаємо з Данилком як дві дурепи. І в тому разі бути негарною — це акторське щастя, я з готовністю йду на ці експерименти. Що ж до реклами — то, боронь Боже, тут треба бути розбірливим.

— Чи впливає на тебе реклама?

— Думаю, що ні. Я можу знати про перевагу якогось продукту, але це не означає, що завтра моя квартира буде завалена пляшечками якогось шампуня. Я з повагою ставлюся до компаній, до їхньої продукції, але почуття міри не повинно зраджувати. До речі, я колись була обличчям однієї торгової марки й у мене був цілий мішок дезодорантів, які я рекламувала. Я дарувала їх усім своїм знайомим, вони впродовж року були ними забезпечені.

— А як тобі працювалося в музичних фільмах, наприклад, «За двома зайцями»?

— Мені здається, що результат цієї роботи перевершив усі сподівання. Я у будь-якій життєвій ситуації намагаюся чогось навчитися, це вельми корисно для нашої професії. Адже не щодня випадає зніматися з такими китами шоу-бізнесу, як Алла Борисівна, це людина-легенда. Мені, як актрисі, було цікаво спостерігати за нею в житті, дізнатися, яка вона. У Пугачової є чому навчитися. Вражає її внутрішня глибина, значущість, за якою — життя, величезна акторська, жіноча доля. Вона вельми непроста людина, в неї є характерність, гострота, яких немає в інших. Як людина контактна, вона все одно залишається на вершині, і, думаю, повинна бути недосяжною. Створений нею образ не можна зруйнувати. Я задоволення отримала й від роботи з Андрієм Данилком, який грає у «Зайцях» мою маму. Він — як вулкан. З’явившись на майданчику, Андрій відразу приносить світло, динаміку, вмить виникає потрібна атмосфера, і ти відчуваєш, як легко пішла робота. Адже надто багато залежить від партнерів, важливе вміння імпровізувати. А імпровізації Данилка такі несподівані, що їх ні з чим не порівняєш. Звісно ж, він талантище.

Подумую про те, щоб зайнятися сімейним бізнесом

— Чи не йде так, що постійно працюючи в серіалах і рекламі, ти стаєш головним добувачем в сім’ї? Як у цьому разі почувається твій чоловік?

— Не скажу, що Віталій мало заробляє, в якихось проектах ми спільно беремо участь, він також знімається в кіно, й тоді стає головним добувачем. У нас усе складається гармонійно. Та навіть якщо я на якийсь час несподівано у чомусь вириваюсь уперед, то ніколи цього не підкреслюю. Це немудро, жінці треба вміти вирулювати в цих питаннях. У жодному разі дружина не повинна давати чоловікові зрозуміти, що в чомусь вища за нього. Чоловіки за своєю природою лідери, вони люблять відчувати себе «володарями кілець». Хоча, звичайно, я не змогла б жити з людиною, яка на сто відсотків встановлювала б своє лідерство, у всьому диктувала свою волю, ревниво ставилася до моєї професії. Мені навіть важко уявити в ролі чоловіка людину неакторської професії. Сумніваюся, що союз актора та людини, далекої від кіно й театру, загалом можливий. Це дуже складно, хоча є й такі випадки.

— Ти так зосереджена на акторстві, що мимоволі хочеться запитати: воно для тебе професія чи діагноз?

— Звичайно ж, це певний стан душі. Скуштувавши і насолоди, і гіркоти акторського фаху, вже важко з ним порвати. Думаю, в кожній справі є свої й плюси, і мінуси. Просто ми у всіх на очах. І все ж про себе я можу сказати, що якби завтра довелося відмовитися від акторства, то змогла б опанувати нову професію. І нічого дивного в цьому немає, нині такий час, що виживає хто як може. Сьогодні пристойно існувати може людина, яка має кілька професій. Це цілком природно для тих, хто опікується своєю сім’єю, думає про дітей, які підростають. Я, наприклад, подумую про невеликий сімейний бізнес.

— Цікаво, чим ти могла б зайнятися?

— Багато друзів, які залишили сцену, говорять мені: «Тобі, маючи ім’я, популярність, як нікому час спробувати себе в бізнесі». Я відчуваю, що могла б бути стилістом-іміджмейкером, адже можу підказати політику, який починає кар’єру, деякі важливі речі. Хто, як не актор, може й повинен уміти створити потрібний імідж не тільки собі, а й іншій людині.

Свого часу я була з Валерієм Івановичем Хорошковським у першій десятці на виборах до Верховної Ради в партії «Озиме покоління». Проте в березні, напередодні виборів, я народила, й на моє місце прийшов Микола Вересень. Напередодні виборів політики опановували основи акторської майстерності, ораторського мистецтва, це був корисний досвід і для них, і для мене. Зрештою, поняття «артист» і «політик» співіснують поруч.

---

Досьє

Ольга Сумська народилась у Львові у відомій акторській сім’ї Сумських. Школу закінчила в Полтаві. 1983 року вступила на акторський курс Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, 1987 року після його закінчення її прийняли на роботу до київського Театру російської драми ім. Лесі Українки. Зніматися в кіно почала ще в інституті. Крім серіалу «Роксолана», який став візитівкою актриси, Ольга Сумська знялася в картинах «Голос трави», «Пастка», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Кілька любовних історій», «Тигролови» та ін.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар