РЕформений цинізм

Вячеслав ДАРПІНЯНЦ

Погляд президента Центру економічного розвитку Олександра Пасхавера на те, що відбувається в Україні, не надто романтичний. Та це й зрозуміло, адже кандидат економічних наук стояв біля джерел українських реформ і особливо вiдзначився як автор програм приватизації.

Олександр Пасхавер

Кремль на проводі

— У січні знову стартувала приватизація Укртелекому. Які перспективи й особливості продажу безпрецедентно великого об’єкта?

— В Україні вже сформувалися фінансово-промислові групи, здатні конкурувати за такі об’єкти. Є могутні структури, які прагнуть приватизувати Укртелеком зараз, швидше за все, за участi іноземного інвестора. Є групи, які не проти приватизації в перспективі за їхньої безпосередньої участі. Є також люди, пов’язані з чиновниками та менеджментом, яким продаж менш вигідний. Це цілком природно й типово для продажу будь-якого великого об’єкта і в Україні, і за кордоном.

Проблема в тому, що в Україні немає жорсткого громадського контролю над приватизаційними процесами. Держава ж не переймається розробкою цілеспрямованої, заснованої на стратегічній парадигмі, ідеології приватизації. У результаті — українські приватизаційні драми розігруються переважно «під килимом». Таким чином, передбачити, коли й кому буде продано Укртелеком, дуже складно. Зрозуміло лише, що рано чи пізно це станеться.

— Дискусія навколо приватизації Укртелекому загострилася в переддень останньої зустрічі Володимира Путіна та Леоніда Кучми. Вас не бентежить активність російського капіталу в стратегічних галузях України?

— Сам по собі приплив російського капіталу в українську економіку заперечень не викликає, його можна лише вітати. Україна відкрита для інвестицій, і в країні є сили, здатні конкурувати із зовнішніми інвесторами. Однак якість російського менеджменту поступається якості західного. Проте найнеприємніше в експансії російського капіталу — його політизація. У Росії спрацювала традиційна історична матриця: підкорення всього і вся (зокрема великого бізнесу) державним цілям. Отже, є підстави вважати, що російський капітал ставить перед собою завдання, не властиві західним інвесторам і багато в чому є провідником інтересів державної політики РФ.

— Сили російських та українських ФПГ явно не рівнозначні. Україна приречена «ходити під Росією»?

— Не зовсім. Необхідно, щоб держава законодавчо визначила (або хоча б чітко озвучила) свої позиції щодо російського капіталу. Ніщо не заважає сказати, в які сфери Україна допускає іноземні інвестиції, а в які — ні. Хоч нашу, багато в чому залежну від Росії, владу можна зрозуміти: владі слабкої держави важко протистояти тиску.

Держава поза конкуренцією

— У який спосіб українське суспільство може стати впливовим? Вийти на барикади?

— Є сотні непарламентських форм впливу на владу: скажімо, демонстрації, страйки тощо. До речі, соціологи стверджують, що запобігти непопулярному рішенню парламенту можуть п’ятдесят тисяч громадян, вийшовши під Верховну Раду. Двісті тисяч — гарантiя, що таке рішення не буде прийнято. До того ж вийти під ВР нині не так уже й жахливо. Однак люди не вміють, не хочуть публічно захищати свої інтереси. Влада, зрозуміло, на цих людей не зважає.

— Важко уявити не пов’язаного з ФПГ бізнесмена, який йде під стіни Кабміну чи ВР лобіювати податкову реформу непарламентськими методами.

— Є цікава закономірність: якщо до влади прийшли некомпетентні люди, то вони підносять свою некомпетентність у ранг політики. Інакше кажучи, реалізовують свої інтереси у формах власної некомпетентності. Щоб уникнути цього, потрібен тиск суспільства на владу: тоді влада буде змушена або піти, або найняти компетентних професіоналів.

Чому, наприклад, плани уряду скасувати спрощену систему оподаткування не увінчалися успіхом? Малий та середній бізнес знайшов захисників. Серед тих були, звичайно, й ті, хто використовує «спрощенку» не за призначенням. Однак загалом мільйони «спрощенців» були незрівнянно активнішими, ніж робітники, що обстоюють свої інтереси на оплачених і кон’юнктурно організованих виступах. До речі, головним наслідком ненависної приватизації, яка, проте, постійно триває, якраз і стало формування того єдиного активного соціального прошарку, для якого зовнішні виклики історії пов’язані з власними інтересами. Адже потреба модернізації суспільства — це інтерес класу капіталістів — і великих, і середніх, i дрібних. Радує те, що ринкові торгівці організовано й активно обстоюють свої інтереси.

— Так, але крім власників, наслідком приватизації стало й оформлення регіональних кланів. Ви задоволені таким результатом?

— Регіональні клани — історична форма нашого великого капіталу — є сила, що сприйняла історичні виклики, до яких більшість громадян виявилася неготовою. На щастя, великий національний капітал в Україні сформувався, адже настільки нелюбимий усіма великий бізнес — це кістяк економіки та головна зброя в міждержавній конкуренції. Є відомий вислів: не хочете утримувати власну армію — готуйтеся утримувати чужу. Так само і в бізнесі: якщо ви не хочете терпіти власних капіталістів, доведеться терпіти чужих. Про це, до речі, свідчить практика більшості країн Східної Європи. А для держави важливий будь-який бізнес: і дрібний, який формує середній клас, і великий, якого настільки не любить народ.

Мораль і експорт

— А за що народу любити великий бізнес? За експорт сировинних ресурсів?

— Ви помиляєтеся. Великий капітал доволі динамічний. Галузева статистика економічного зростання свідчить, що високими темпами прогресує виробництво й експорт товарів машинобудування, харчової, паперової і хімічної промисловості. Тільки сировинна експортна орієнтація великих капіталістів — не більше ніж стереотип.

— Проте існування цього стереотипу зумовлене значним представництвом інтересів «сировинних капіталістів» в уряді та в АП. Ви погоджуєтеся з цим?

— Це природно. Накопичення великого українського капіталу починалося з того, що було під рукою: експлуатація природних ресурсів (і вітчизняних, і перепродаж російських), експлуатація держбюджету тощо. Такі шляхи швидкого збагачення стандартні — брали там, де бралося легко. Проте ситуація поступово змінилася. Приміром, машинобудування, що розвивається, за винятком двох десятків великих заводів, в Україні приватне.

— Вважаєте, що бізнесмен-політик, який легко заробляє, ускладнюватиме своє життя реформами чи турботою про суспільство?

— Україна — демократична країна в тому сенсі, що наша влада є плоть від плоті нашого суспільства. Громадяни звинувачують владу, немов виганяючи бісів з себе. Ми всі неначе підписали між собою угоду про взаємність порушення закону. Однак те, що ми дозволяємо собі, ми не готові терпіти від влади. Шкода від аморальності влади, звичайно ж, більша. Проте, звідки можуть взятися ангели, з якої популяції? Не контрольована суспільством влада не може бути ні чесною, ні ефективною.

— Словом, Україні залишається очікувати дива?

— Українське суспільство помітно прогресує. Історична матриця країни сприятливіша для трансформації в західне суспільство. Українці не готові бути лише засобом досягнення цілей держави. Сила політичної опозиції значно більша, ніж, наприклад, у Росії. Бізнес-груп достатньо, щоб між ними відбувалася боротьба і на економічному, і на політичному полях. Звісно, цивільне суспільство функціонує значно гуманніше й ефективніше. Проте, якщо вибирати між монопольною владою бюрократії (як у Росії) і конкурентною боротьбою бізнес-груп (як в Україні), то вітчизняний варіант виглядає перспективнішим.

Приватизація на замовлення

— Які сюрпризи може піднести ринку (зокрема, приватизаційному) політична реформа?

— З погляду підприємців, те, що відбувається в парламенті, — не більше ніж яскрава й азартна п’єса. Очевидно, що такого масштабу реформи мають здійснювати державні діячі, які думають про майбутнє країни, а не про тактичні інтереси. У політичних битвах є один позитив: що більше держава заклопотана політикою, то менше вона втручається в економіку.

— Є думка, що прихід до влади команди Віктора Ющенка спричинить переділ власності.

— Наскільки я знаю Віктора Ющенка, він — противник переділу. Чи вистачить йому енергії, щоб зупинити тих, хто йде з ним у команді, — це питання. Однак той, хто хоче реприватизації, має усвідомлювати, що переділ власності завдає удару країні, підвищуючи ступінь непередбачуваності держави, збільшуючи ризики, зрештою, знецінюючи національне багатство.

— Наскільки активно продаватимуть підприємства в рік президентських виборів?

— Продаж буде, оскільки господарський інтерес вічний. Тим більше, що крім великих і «шумних» об’єктів є «тихі» й відносно невеликі, які щороку продають сотнями.

— Масова приватизація завершилася. Що відбувається нині й відбуватиметься в найближчому майбутньому?

— Зараз триває процес приватизації на замовлення, яку офіційно називають індивідуальною. Окремі об’єкти продаються на замовлення впливових осіб з дозволу влади. У двічі «проваленій» (зусиллями фракцій парламентської більшості й опозиції) програмі приватизації ми намагалися відійти від практики, що склалася. Для цього було необхідно, принаймні у стратегічних галузях, пов’язати приватизацію з реформуванням державного регулювання в цих галузях. Виявилося, що системне реформування галузевих комплексів, визначення пропорцій форм власності в цих комплексах — нікому не потрібні. Крім того, парламент не ухвалив рішення про скидання дрібних пакетів держвласності, що заважають і державі (не бюрократії), і приватним власникам. Ці пакети добре вписалися в систему годування окремих чиновників: вони не дають державі змоги впливати на прийняття господарських рішень, натомість є вельми хабаромісткими: хочете мати хороші відносини з державою — платіть тим, хто дивиться за пакетами. Все це свідчить про те, що приватизація на замовлення триватиме.

— Схеми приватизації Азовмашу й Інгулецкого ГЗК демонструють, що ФДМУ не зовсім відмовився від механізму додемісії акцій. Це повернення до тіньових схем відчуження держвласності на замовлення?

— Додаткова емісія акцій, справді — один зі способів неприватизаційної зміни власності. І вона відверто замовлена. Наскільки мені відомо, Фонд активно бореться з таким способом тіньової приватизації.

— На Азовмаші ФДМУ пояснював свої дії наявністю ефективного менеджменту. Чи логічно надавати менеджменту, нехай і ефективному, право розмивання державної частки?

— Теоретично в цьому є певна логіка. Однак я не прихильник неправдивих форм і без того непопулярної приватизації. У Німеччині, приміром, держава відкрито передавала деякі об’єкти в приватну власність безкоштовно з єдиною умовою — ефективне господарювання. Гравці українського приватизаційного ринку відвертості уникають, вважаючи за краще публічно заперечувати ті прийоми, які самі й використовують.

Парламент, наприклад, рішуче відкинув ідею надання уряду права обмежувати кількість учасників тендера на етапі передпродажу. Чому? Адже всі знають, що це відбувається за допомогою телефонного права. Проте хіба уряд не має права здійснювати цілеспрямовану політику продажу? Нехай він це робить публічно, і суспільство тоді зможе оцінити доцільність такої політики. Виникає враження, що в процесі підготовки і прийняття законів учасники законодавчого процесу орієнтовані на те, що норми або не виконуватимуться, або доповнюватимуться тіньовими домовленостями.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар