Міфи Андруховича

Роман КУЛЬЧИНСЬКИЙ

Юрій Андрухович один з найчитаніших сучасних україномовних письменників. Крім України, його твори друкувалися в більшості країн Європи. Вихід у світ останнього твору Андруховича «Дванадцять обручів» став однією з небагатьох літературних подій минулого року. Романом зацікавилося одне з найбільших європейських видавництв Suhrkamp Verlag, наразі переговори з письменником про видання роману німецькою мовою підходять до завершення. Письменник розмірковує над особливістю сучасного літературного процесу, про те, як письменникам повернутися «обличчям до ринку».

На Захід — через Польщу

— Ви заробляєте на життя тільки письменницькою працею?

— Тих, хто живе лише на гонорари від опублікованих книжок, у світі дуже мало. Більшість письменників, так само як і я, крім власне літературної праці, друкуються також у періодиці, співпрацюють з радіо, викладають в університетах. Лише автори світових бестселерів можуть жити тільки з літературних писань. Для цього потрібно, щоб книжка автора виходила у 10-15 країнах накладами у сотні тисяч примірників. Загалом таких письменників у світі 1-2% загальної кількості. Мої наклади не перевищували п’яти тисяч.

— Який відсоток ви отримуєте від продажу ваших творів?

— Можу тільки сказати, що за останній свій роман «Дванадцять обручів» я отримаю найвищий відсоток.

— Ваші твори видано в багатьох європейських країнах. Як вам вдалося вийти на міжнародний ринок?

— Напевне, я туди возив багато горілки й сала. Якщо серйозно, то останніми роками західні видавці дізнаються про мене через Польщу. Здається, в цій країні я є доволі відомим автором. Наприклад, упродовж години на сайт «Віртуальна Польща», щоб поспілкуватися зі мною, завітало понад 700 осіб. Польський книжковий ринок і польське літературне життя шануються у Європі. Останні виходи у західний видавничий світ передусім пов’язані з успіхами в Польщі.

— Як реагують іноземні читачі на ваші твори?

— Один приклад: коли мою книжку вперше видали у Німеччині, тамтешня критика зазначила «витонченість мови й стилю». Мабуть, переклад вийшов вдалий. До Івано-Франківська приїжджало кілька груп німецьких студентів-культурологів, аби побачити країну й зустрітися зі мною. Знайшли мене через інтернет. У них передбачено такі літні виїзди до культурно-історичних регіонів, які їм невідомі. Можливо, вперше до німецького читача донесено образ сучасної України. Мої писання — це, безумовно, літературна містифікація, але студенти залишилися шалено задоволеними, відвідавши Україну. Вони несподівано з моїх текстів відкрили для себе цілий незнаний континент.

— Як ви уявляєте портрет свого читача в Україні?

— Думаю, це молоді люди, студенти й ті, хто нещодавно закінчив вузи. Необов’язково гуманітарії й не завжди україномовні читачі. Сумарно можу казати, що це якихось тисяч десять осіб.

— Ви намагалися проводити якісь піар-заходи, рекламні кампанії з просування своїх книжок, аби розширити аудиторію?

— Піаром є презентація книжки. Це опосередкована реклама. Якоїсь прямої реклами не пригадую. Перед виходом книжки у ЗМІ з’являється інформація, що незабаром вона вийде друком. Потім йдуть відгуки тощо. Раніше це називалося «пропаганда книжки». Не зовсім реклама, але якісь функції реклами вона виконує.

— Чому немає прямої реклами?

— По-перше, мої книжки не є комерційним продуктом. По-друге, вважаю, що рекламувати книгу має виробник, тобто видавництво. Наприклад, коли у Польщі вийшла «Перверзія», то видавці запросили мене в презентаційний тур вісьмома містами.

— Українські видавці до такої практики ще не доросли?

— Якби я був шефом якогось українського видавництва, то катав би своїх авторів Україною. Починає таку практику видавництво «Критика». Мене в той час тут не було, але вони возили авторів своєї нової серії, яку започаткували моїми «Дванадцятьма обручами», до Харкова, Києва і ще кудись. У цьому напрямі активно працює івано-франківське видавництво «Лілея-НВ». Видавши нову книжку, вони не відпускають автора, поки не влаштують кількох презентацій.

— Чи намагалися ви робити свої презентації на Сході України?

— Так. У вересні їздив до Дніпропетровська, до Донецька, на жаль, не дістався. Зал на триста місць було переповнено. Організувало все це неформальне коло людей, які читають Андруховича. Зустрічі передував рік листування електронною поштою. Взагалі я дуже люблю презентації. Люблю декламувати тексти, відповідати на запитання й роздавати автографи. Тому погоджуюся практично на всі пропозиції.

Потрібні прецеденти успіху україномовних авторів за кордоном

— В Україні, на відміну від світу, спостерігається дивна ситуація, коли автор, пишучи книгу, не думає, як вона потім продаватиметься. Чи не вважаєте ви, що нашим письменникам варто повернутися обличчям до ринку?

— У нас є спроби писати масову літературу українською мовою. Існує кілька спеціальних конкурсів — «Золотий Бабай», «Коронація слова» тощо. Проте бестселерами номінанти не стають, і з’являються вони накладами меншими, ніж твори суперелітарних Іздрика або Прохаська. Проблема не в тому, що ми маємо визначити завдання й повернутися обличчям до масового читача. Потрібно створити нормальне структуроване суспільство. Одне тягне за собою інше. Одна з головних проблем — мовне питання. У Польщі чи Словаччині літературний процес перебігає приблизно так само, як і в нас. Суттєва відмінність у тому, що ці суспільства одномовні. У Польщі переклад якогось західного автора, виданий накладом приблизно у сто тисяч, за кілька років розходиться. У нас навіть дуже «гучний» автор стартував би в україномовному перекладі тисяч з п’яти. Проте у книгарнях, навіть за такої складної ситуації, з’явилися книжки сучасних українських авторів. Принаймні, де я був — скрізь це бачив. П’ять-шість років тому такого не було. Воднораз мені пригадуються сімдесяті роки, загалом ідеологічно понура епоха. Тоді історичні романи Павла Загребельного видавалися українською мовою й розходилися накладами в сто тисяч примірників. Для мене загадка — куди подівся цей прошарок читаючої публіки.

— У книгарнях на Хрещатику «Дванадцять обручів» коштують 28 гривень, тодi як твори російських письменників значно дешевші.

— Очевидно, книгарні розраховують добре на мені заробити, оскільки це вдвічі більше за видавничу ціну.

— Якщо повернутися до проблеми популярності української літератури: чи залежить все ж таки щось від самих письменників, чи справді потрібно лише чекати, поки прийде їхній час?

— Думаю, наш читач почав би серйозніше ставитися до своєї літератури, аби за кордоном виникли прецеденти успіху українських письменників. Тут виникає така проблема: сьогодні надто мало перекладачів з української на інші мови. Мені знайома ситуація, коли, наприклад, дуже знаний голландський видавець звертається до мене і говорить, що він започатковує серію «Дебютні книги молодих європейських прозаїків», тобто хоче видати по два твори зовсім юних, двадцятилітніх авторів кожної європейської країни в голландських перекладах. Він мене просить подати анотації на двох українських авторів. Я йому їх подаю. Він захоплений, кричить: «Це страшенно цікаво! Я хочу видати твори цих хлопців!

А можеш назвати ім’я перекладача, який перекладе їх голландською?». І тут — усе, стоп! У Голландії немає жодної людини, яка б перекладала безпосередньо з української. Така сама ситуація в багатьох інших країнах. А там, де все ж таки якісь перекладачі є — це одна-дві особи, з перекладами яких потрібно надто багато працювати. Українську на Заході знають люди академічного середовища, які можуть читати студентам лекції, але не перекладати художній твір. Виняток — Польща, де виникла ціла школа перекладачів з української. І це не дивно, бо там зацікавлення українською літературою вище, ніж в Україні. Серед польської молоді імена кількох українських авторів є просто культовими.

В усьому світі завжди існували кафедри русистики. Кожен російський автор, який виходить на західний ринок, без проблем може підібрати собі високопрофесійного перекладача, їх десятки, вони стоять у черзі.

— Як вирішити цю проблему?

— Це під силу тільки державі. Потрібно заснувати тут якісь курси, створити річні, дворічні, трирічні стипендії, аби люди із Заходу жили у нас, пізнавали наш контекст і вчили українську мову.

«Ностальгія за Австрією» — це міф

— У багатьох ваших творах відчувається ностальгія за Австро-Угорською імперією.

— Я змагаюся зі стереотипом, начебто ностальгую за Австро-Угорщиною, вже років шість. Щиро кажучи, не бачу в себе жодної ностальгії. Те, що в «Дванадцяти обручах» головний герой — мешканець Відня, ще ні про що не говорить. Інша справа, що тут достатньо з вікна подивитися на вулицю, на довколишні будинки, і я вже ніби опиняюся в країні, що колись існувала на цих теренах. Проте твердження про ностальгію — це поличка, яку для мене відвела критика. Кожного з наших авторів намагаються кудись прилаштувати. Наприклад, Забужко вважається феміністкою, а в Андруховича — ностальгія за Австрією.

— Але таке враження виникає незалежно від думки критиків.

— Письменник значною мірою творить міф. Письменник, який не створив власної міфології, займався не тим. Якоюсь частиною мого міфотворення є естетична зорієнтованість на цінності доби розквіту імперії Габсбургів. Ті часи мені цікаві тим, що тоді панував модернізм, вельми близький мені естетично. Значну територію Центрально-Східної Європи становила так звана дунайська культура. Дунай — це ріка, яка об’єднує все краще, що було в Європі. Дунай також дуже важливий у нашій національній міфології. Слово «дунай» — синонім слова «ріка», що, своєю чергою, є синонімом слова «час». Все це складається в певну систему. Недарма Австро-Угорщину називають дунайською імперією. Я постійно переглядаю свою «приватну географію». Колись Центрально-Східну Європу я пов’язував передусім зі старою Австрією, зараз вона у мене асоціюється з деякими іншими речами.

— Вам не нудно жити в Івано-Франківську?

— Ні, бо в ньому буває цікаво. Тут вважають, що я весь час десь мандрую й живу переважно за кордоном. А насправді, приміром, минулого року я лише чотири місяці з Дванадцять не був в Україні. Сидячи тут, маєш свої переваги, бо можеш отримати драйв чи необхідну тобі емоцію безпосередньо від реалій життя. Натомість ТАМ є інша перевага — можливість отримати спокій, душевну рівновагу й позбутися матеріальних клопотів. Торік я прожив три місяці в замку Віперсдорф у Німеччині. Це звичайні речі. Лише в цій країні налічується близько сотні фундацій, що спонсорують те, що в нас колись називалося «Будинок творчості». Письменників, художників, композиторів запрошують на кілька місяців і забезпечують їм необхідні умови для праці. Жодних зобов’язань ніхто не має. Для творчості потрібні як комфорт, так і дискомфорт. Потрібно лише правильно дозувати те й інше.

— Що вас найбільше вразило останнім часом? Йдеться про книжку, побачений кінофільм, виставу, концерт тощо.

— Дуже вразила книга репортажів з Боснії молодого польського журналіста Войцеха Тохмана. Він провів на Балканах два роки й описує процес ексгумації жертв війни. Журналіст фіксує день за днем: як відбуваються ці розкопки, як допасовують рештки одягу до решток людських, як приходять ті, хто вижив, упізнавати своїх, як влаштовують перепоховання й що відбувається в цю мить з людською пам’яттю, як ставиться до світу жінка, в якої вбили трьох дітей, чоловіка, а саму з десяток разів згвалтували сербські солдати й таке інше. Вельми пронизлива книга. Таких творів не вистачає українській журналістиці. У нас уже давно порожня ніша хорошого, якісного репортажу на ризикованому, неоднозначному матеріалі. Уже давно можна було б написати серію репортажів про наших нелегалів-заробітчан, скажімо, у Празі. Той, хто захоче затесатися в їхнє середовище, ходити з ними, шукати роботу, жити в комуналках, здобуде ім’я собі й підніме нашу журналістику на якісно новий рівень. Думаю, знайти мінімальне фінансування на цю справу неважко.

— Хто ваш улюблений письменник?

— На сьогодні я все ще надзвичайно захоплений книжкою Тараса Прохаська «Непрості». Також дуже подобається проза Сергія Жадана, зокрема, «Біг Мак», який він написав, проживши рік у Відні.

Із зарубіжних письменників я відкрив для себе чудового угорського автора Адама Бодора. Я читав його в польському перекладі. На мій погляд, це проза рівня Маркеса, якого я дуже люблю. Тільки це — карпатська версія.

— Чим захоплюєтесь у вільний час?

— Колекціоную музику, до того ж зовсім різну. Від Баха, Вівальді (їх слухав, коли писав «Перверзію») до пост-панка чи тріп-хопу. Проте особливе місце посідає джаз. Під нього писалися «Дванадцять обручів».

---

Досьє

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську. Закінчив Львівський інститут поліграфії, відділ літературного редагування та спеціальної журналістики та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Горького в Москві. Один із засновників літературної течії Бу-Ба-Бу (буфонада, балаган, бурлеск). 1991 року вийшов зі Спілки письменників України й став одним з ініціаторів створення Асоціації українських письменників. Одружений. Живе в Івано-Франківську. Найвідоміші твори: романи «Рекреації» (1992 р.), «Московіада» (1993 р.), «Перверзія», (1996 р.), «Дванадцять обручів» (2003 р.), есеїстичні книжки «Дезорієнтація на місцевості» (1999 р.) і «Моя Європа» (спільно з польським письменником Анджеєм Стасюком — 2001 р.) кілька раз перевидавалися в Україні, перекладені та видані в Польщі, Сербії, Румунії, Росії, Словаччині, Фінляндії, Німеччині, Швейцарії, Канаді, США.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар