Купецький хист, дворянське благородство

Наталія ГАМОЛЯ

Доля сумського купця, цукрозаводчика й мецената Івана Герасимовича Харитоненка (1822-1889) та його сина стала яскравим прикладом того, що робити великі гроші й бути відомим на всю імперію можна й у глибокій провінції.

Іван Герасимович Харитоненко

Пожежа як стимул

Батько Івана Харитоненка був державним селянином (за часів кріпацтва вільний господар, який сплачував державі феодальну ренту — грошовий оброк, мав право займатися дрібною торгівлею в місті та його околицях, відкривати трактири й лавки). Герасим Харитоненко (1784-1851) жив з родиною у слободі Нижня Сироватка неподалік Сум, успішно займався торгівлею, а 1849 року став купцем 3-ої гільдії. У Герасима Омеляновича було восьмеро дітей, Іван був п’ятим.

Після сільської приходської школи батько відправив Івана «в науку» (й на заробітки) до курського купця Худокормова. Набувши першого досвіду, юнак перейшов на службу до торгівця мануфактурою купця Гладкова, де швидко дослужившись до конторника, їздив українськими ярмарками, займався збутом і закупівлею товарів. 1849 року Іван Харитоненко оселився у Сумах і, знайшовши компаньйона, обоянського купця Суханова, став займатися бакалійною торгівлею.

У Росії саме тоді починався цукровий бум. Тож не дивно, що Іван обрав саме торгівлю цукром. І не прогадав: прибутки швидко зростали, розширювалася торгова мережа. І. Харитоненко постачав цукор, наприклад, для петербурзького купця Єлисеєва. 1852 року капітал купця вже 2-ої гільдії Івана Харитоненка налічував до 10 тисяч рублів.

Комерційний хист підказав молодому купцю, що крім торгівлі цукром не менш вигідно займатись і його виробництвом. Для початку Іван орендував цукровий завод у с. Улянівка, згодом — ще один в с. Старе (тепер Червоне). Щоправда, через пожежу на другому заводі (згорів увесь завод разом з виробленим цукром) І. Харитоненко ледь не став банкрутом. Однак невдача тільки спонукала його до нового, досить ризикованого кроку: І. Харитоненко бере в банку кредит під великі відсотки й скуповує цукор усіх заводів від Сум до Бєлгорода й Харкова, а згодом продає. Прибуток виявився вдвічі більшим за початкову вартість цукру, й дав змогу виплатити кредит і вкласти гроші в нові ініціативи.

Талановитий купець прагнув налагодити великомасштабне виробництво цукру. Тому він скуповує маєтки із заводами, землі (для вирощування буряку), ліси, вкладає кошти у будівництво. З часом викуповує раніше орендовані цукрові заводи.

Перший власний цукровий завод І. Харитоненко збудував 1866 року в с. Кияниця (Сумщина), потім у с. Красна Яруга (Бєлгородщина). 1869 року звів рафінадний завод у Сумах і назвав його на честь єдиного сина Павлівським. Завод було оснащено за останнім словом техніки, зокрема, тут працювали 9 парових двигунів. Павлівський рафінадний завод став найпотужнішим в імперії: якщо на всіх 28 підприємствах Сум працювало загалом 1800 робітників, то на Павлівському рафінадному — близько 800 робітників, отримуючи високу стабільну заробітну плату. Завод виробляв п’ять мільйонів пудів цукру на рік на суму 17,6 млн рублів.

Прогресивне виробництво І. Харитоненка швидко нарощувало темпи. 1874 року торговий оборот його підприємств перевищував 20 млн рублів сріблом. У 1880-1881 роках на харитоненківських заводах у середньому на одного робітника вироблялося 177,1 пуда цукру, в той час як у 1862-1863 роках — лише 33,5 пуда. Усі вісім цукрових заводів І. Харитоненка були модерно оснащені — господар особисто закуповував найсучасніше обладнання за кордоном. У харитонівських цукроварнях працювали водотрубні парові котли, парові турбіни, компресори, підвісні канатні дороги, безперервно діючі дефекатори й сатуратори.

Париж, Антверпен, Фiладельфiя...

Івану Харитоненку належало 11 економій та маєтків: у Чернігівській, Харківській, Курській губерніях — загалом близько 100 тисяч десятин землі. У кількох економіях було створено селекційні лабораторії. Елітне насіння буряку й зернових підприємець закуповував у Німеччині й Франції — до 10 000 кг на рік, засіваючи ним власні заводські поля, а також успішно продаючи.

Спеціалізація маєтків була різною. У Миколаївсько-Улянівському господарстві (Сумщина) вирощували цукровий буряк, зерно, кормові трави, тут були дослідні поля, млини, ферми племінної худоби, а також ліс — предмет гордості Харитоненка, де разом з вирубками здійснювалися лісокультурні роботи, існували лісорозсадники, вирубані площі засаджувалися цінними породами дерев. Прибутки цього маєтку були чималі, наприклад, 1887 року вони становили 69000 рублів, 1888 року — уже 104 774 рублі 52 копійки. Янківський маєток (Сумщина) мав вузьку спеціалізацію — вирощування цукрового буряку для заводу, який тут був. Та прибутки часто давав не менші: 1887 року — 23 099 рублів 31 копійку, 1888 року — 149 202 рублі 2 копійки. У кожному маєтку була своя контора, підзвітна головній конторі Торгового дому «Харитоненко із сином».

Торговий дім з’явився у Сумах наприкінці 1860-х років XIX століття. Іван Герасимович залучив до справ свого єдиного сина Павла. І впродовж кількох десятиліть мав хорошого помічника та компаньйона. Переймаючи батьківський досвід, Павло Харитоненко (1852-1914) займався комерційними й виробничими справами. Загалом персонал Іван Герасимович добирав прискіпливо, культивуючи чесність, сумлінність, «трудоголізм». У головній конторі ТД, що знаходилась у Сумах, працювало лише 12 осіб, разом iз засновником і прибиральницею.

Бізнес Харитоненків був комплексним. Через контори в Одесі, Харкові, Москві, Томську, Владивостоці, Баку ТД «Харитоненко із сином» продавав цукор власного виробництва. Його постачали до Туреччини, Персії, Китаю, Фінляндії. Якість харитоненківського товару відзначали найвищими нагородами: срібна медаль на Всеросійській виставці у Санкт-Петербурзі (1870 р.), медаль за «преуспеяния» на виставці в Аєні (1873 р.), медаль 1-го класу на Міжнародній виставці в Філадельфії (1876 р.), золота медаль на міжнародній виставці в Парижі (1878 р.). 1882 року І. Харитоненко отримав дозвіл зображувати на своїй продукції двоголового орла й став купцем 1-ої гільдії. Років зо два потому його товар відзначили дипломом на виставці в Ніцці, згодом — золотою медаллю в Антверпені. Особливою була нагорода 1889 року на Всесвітній виставці у Парижі — попередніми двома роками, коли цукровики зазнали кризи, Харитоненко зумів утримати високі показники виробництва.

1887 року на з’їзді цукрозаводчиків у Києві було створено цукровий синдикат — одну з перших монополій в Російській імперії. У 1882-1893 роках синдикат об’єднував 203 цукрових заводи — 92% усіх цукрових підприємств імперії. Іван Харитоненко був ініціатором такого об’єднання й став одним з його керівників.

Почесний громадянин Сум

Харитоненко мав унікальну особливість вчитися все життя. У свої 56 років вивчив французьку й вільно володів нею. Талановитий самоук, він вважав за обов’язок опікуватися професійною освітою. На його кошти в Сумах було споруджено 1873 року реальне училище, а за дев’ять років — Олександро-Невську кам’яну церкву при ньому. Харитоненко був почесним її попечителем, за що отримав орден Святого Станіслава II ступеня. 1893 року для учнів — вихідців із селян слободи Нижня Сироватка (звідки був родом благодійник) чи, якщо таких не було, для мешканців Сум будь-якого стану, але неодмінно православного віросповідання, у цьому училищі було встановлено стипендію ім. І. Г. Харитоненка.

Харківському університету Іван Герасимович 1885 року передав у дарунок триповерхове приміщення. На відзнаку цієї доброчинності влада заснувала двадцять іменних харитоненківських стипендій при цьому закладі у розмірі 300 крб. кожна.

На особистій аудієнції в імператора Олександра II Іван Харитоненко просив дозволу відкрити у Сумах кадетський корпус, однак йому відмовили через «недоцільність» заснування такого закладу в провінційному повітовому містечку з населенням 20 тисяч осіб.

«В помощь крестьянам в приобретении земли и улучшении хозяйства» Харитоненко виділив 50 тисяч рублів, що склали статутний капітал «Олександрівського селянського сільськогосподарського банку», відкритого 1885 року сумським земством з ініціативи Івана Герасимовича.

За підтримки Харитоненка його дружина Наталія Максимівна 1888 року відкрила у Сумах притулок для дівчат з багатодітних сімей і дівчат-сиріт, пожертвувавши для цього частину садиби. На кошти засновниці збудовано триповерхову споруду, оточену садом, заклад забезпечено всім необхідним для утримання 50-60 дівчат. Вихованки вчилися грамоти, арифметики, а в 16-17 років виходили із закладу підготовленими до служби в багатих родинах гувернантками, економками, покоївками або ж влаштовувались у майстерні модистками чи кравчинями.

За активну громадську діяльність Іван Харитоненко отримав звання дійсного статського радника, а за доброчинність його було нагороджено орденом Святого рівноапостольного князя Володимира III ступеня, присвоєно звання почесного громадянина Сум.

Помер Іван Харитоненко 30 листопада 1891 року. Прощатися з ним прийшло все місто, приїхали друзі й знайомі з Росії, з-за кордону. Громада міста клопоталася перед імператором Миколою II про дозвіл на спорудження пам’ятника покійному «батьку міста». 1 жовтня 1899 року відбулося врочисте відкриття пам’ятника (проект академіка Олександра Опєкушина). На головній вулиці Сум здійнялася на постаменті з фінляндського граніту бронзова статуя роботи відомого на той час французького скульптора Аристида Онесина Круазі (його роботи й сьогодні прикрашають Лувр).

Багатий спадкоємець

По смерті батька Павло Харитоненко отримав у спадок сім цукрових та один рафінадний заводи, що оцінювалися в 60 мільйонів рублів, 11 маєтків на 70 тисячах десятинах власної та 30 тисячах орендованої землі, мережу контор Торгового дому з командою досвідчених управлінців. Павло Іванович вміло продовжив справу. Як і батько, постійно модернізував виробництво, відстежував новинки в сільському господарстві.

1897 року П. Харитоненко за мільйон рублів купив у Тарновських славнозвісну Качанівку, що межувала з Парафіївським маєтком, де була цукроварня (Чернігівщина). Новий господар повністю реконструював цей завод, перебудував старі службові, господарські й житлові приміщення, поновив обладнання. Змінилася й назва заводу — на честь доньки Олени Павло Іванович назвав Парафіївську цукроварню Оленівською. Зазнала змін і Качанівська садиба. Тут з’явилися водогін, каналізація, електрика й телефон, серед нових будівель постали теплиці, корівники й стайні. А ландшафтний парк був взірцем «рослинної архітектури». Задля розваг у Качанівці збудували кегельбан (по-сучасному — боулінг).

Як і батько, Павло Іванович також ледь не збанкрутував через пожежу — 1907 року загорівся Павлівський рафінадний завод. Збитки були значні, та все ж завдяки позикам і кредитам, а також злагодженій роботі команди Павло Іванович відновив виробництво.

Як заповідав

«Заповідаю всю мою любов моїй дружині Наталії Максимівні, синові Павлові Івановичу, невістці Вірі Андріївні та моїм дорогим онукам і внучкам. Прошу їх любити одне одного й любити м. Суми так, як люблю я...», написав у своєму заповіті Іван Герасимович. Він розпорядився виділити півмільйона рублів і земельну ділянку на спорудження колись забороненого кадетського корпусу у Сумах. Павло Харитоненко виконав заповіт батька, щоправда, зміг це зробити лише за вісім років по його смерті. Вартість спорудження корпусу становила 4 млн руб. П. Харитоненко віддав на цю справу 1,5 млн руб. (решту виділив уряд). Сумське кадетське містечко не мало собі рівних. На прохання Павла Івановича корпус визначили як безстановий заклад, де до навчання допускалися не лише діти дворян.

З ініціативи П. І. Харитоненка впродовж кількох років члени Сумського купецького товариства 5% чистого прибутку від ділових операцій щорічно відраховували у фонд комерційного училища, що відкрилося в Сумах 1913 року.

Павло Харитоненко був попечителем багатьох навчальних закладів, зокрема, як і батько, реального сумського училища й утримував власним коштом підготовчий клас при ньому. Був він і почесним членом Харківського попечительства дитячих притулків, заснував у Сумах дитячу лікарню. А завдяки клопотанню його дружини Віри Андріївни Наталівський притулок для сиріт у Сумах перетворився 1913 року на приватну жіночу вчительську семінарію (першу та єдину в Україні).

Хоч і жив Павло Іванович здебільшого у Москві (зараз у його будинку на Софіївській набережній — резиденція посла Великобританії), але щиро любив рідні Суми. 1910 року його коштом збудовано перший бетонний міст через річку Сумку. Жертвував П. Харитоненко і на будівництво храмів, а церкві у Наталівці подарував для іконостасу свою колекцію ікон XV-XVI ст.

Загалом життя Павла Івановича було більш світським, ніж у його батька, однак не бездіяльним. Місця проживання Харитоненків (чи то у Москві, чи у Петербурзі, чи у Качанівці, чи в найулюбленішому маєтку Наталівці) були справжніми осередками культури. Павло Іванович щедро підтримував талановитих українців — його коштом у Московській консерваторії навчалося 20 студентів, обдаровані земляки отримували освіту в університетах Києва, Харкова, Москви й навіть за кордоном, наприклад, відомий співак Іван Стешенко.

Тодішній уряд високо відзначив успішний бізнес і доброчинність П. І. Харитоненка — внуку селянина було пожалувано потомственне дворянство. Для свого дворянського герба Павло Харитоненко обрав гасло «Працею возвеличуюсь» — фраза, що віддзеркалює життя роду з діда-прадіда.

1914 року сумська громада з великими почестями проводжала в останню путь П. Харитоненка. Помер він у Наталiвцi на Харкiвщинi, але за заповітом його було поховано поряд з батьком. Клопоталися про спорудження пам’ятника, мали намір увічнити пам’ять Павла Харитоненка відкриттям Народних будинків. Однак на заваді стала Перша світова війна.

Головна контора ТД «Харитоненко з сином» у Сумах

Коли прийшла радянська влада

По смерті Павла Харитоненка «все движимое и недвижимое имущество» (за деяким винятком) згідно із заповітом перейшло до єдиного сина Павла Харитоненка — Івана, якого було призначено й головою Торгового дому. Олені, старшій дочці Павла Харитоненка, перейшло у спадок велике господарство у Парафіївському маєтку — на 1915 рік тут було 6503 десятини власної та 1793 десятини орендованої землі.

Після революції вся родина Харитоненків емігрувала за кордон. А все їхнє майно (28 020 838 рублів 61 коп.) 1919 року було націоналізоване й оголошене «народним капіталом».

Іван Павлович Харитоненко помер у Мюнхені 1927 року. Ниточки харитоненківського роду продовжили діти Наталії Павлівни та Олени Павлівни, які проживають нині у Франції, Аргентині, Швейцарії. Дочка Наталі Віра Петрівна Мусіна-Пушкіна зберегла сімейні архіви, за якими Кетлін Марел Берртон написала книгу про родину Харитоненків.

1996 року в Сумах відбулось урочисте відкриття пам’ятника Івану Герасимовичу Харитоненку. Вдруге. На тому самому постаменті, що й майже століття тому, «стала на місце» копія скульптури Круазі, відтворена сумським скульптором Анатолієм Івченком, — оригінал у 20-ті роки ХХ століття було переплавлено на потреби молодої держави. У радянський час з гранітного постаменту «вказував шлях» Ленін. Ось такий історичний оксиморон.

Редакція щиро вдячна директору Сумського обласного краєзнавчого музею Владиславу Сергійовичу Терентьєву за допомогу у підготовці матеріалу.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар