Немає в революції напруження

Василь КНАЙПА

Загострення політичної боротьби в українській верхівці зумовлює не зростання радикальних настроїв у суспільстві, а його «засинання».

Опозиція обіцяє повторити «грузинський варіант» захоплення влади. Однак Україна — не Грузія: лише 7% українців готові «не словом, а ділом» взяти участь у поваленні нинішнього режиму

На штурм Києва!

3 лютого розпочинається нова сесія Верховної Ради й новий етап протистояння прихильників влади та опозиції з тих самих позицій, на яких «зависли» наприкінці попередньої сесії. Опозиція не визнає результатів голосування першого читання законопроекту про зміни в Конституції, пропрезидентські фракції не мають наміру відмовлятися від скоєного й готуються голосувати за зміни до Конституції у другому читанні.

Поки українська опозиція надихалася прикладом грузинських колег, які на хвилі вуличних протестів захопили владу в країні, фракції парламентської більшості та комуністи у Верховній Раді не словом, а ділом розвивали тезу Президента Леоніда Кучми: Україна — не Грузія. Після тривалого протистояння опозиційних і провладних фракцій буквально «продавлений» 24 грудня минулого року законопроект про зміни до Конституції «передав» ініціативу до рук прихильників Кучми. Запізніле бажання опозиціонерів приєднатися до процесу виправлення Основного Закону лише підтвердило цей факт. При цьому «Наша Україна», БЮТ і соціалісти висунули більшості апріорі неприйнятну вимогу — переголосувати ухвалений варіант змін до Конституції. У результаті компромісу між більшістю та опозицією не було досягнуто.

За три тижні перерви між сесіями опозиція намагалася виробити загальну стратегію дій, щоб протистояти планам влади. Для цього після закриття 15 січня IV сесії ВР «Наша Україна», БЮТ і СПУ створили якусь «робочу групу», яка має визначитися з тактикою й стратегією опозиції щодо захисту українців від політичної реформи. Майже одночасно опозиція заявила про можливе залучення до силового протистояння народних мас.

Про необхідність прийти до влади «грузинським шляхом», зокрема, заявили представники «Нашої України» Тарас Стецьків та Олександр Гудима, а також перший заступник Юлії Тимошенко Олександр Турчинов. «Сьогодні, — розповідав під час парламентських канікул Гудима, — я їжджу районами й налаштовую людей на штурм Києва. Я бачу, що в селах готовність виїхати до Києва й захищати українську Конституцію більша, ніж ми передбачали місяць тому. Знаючи, що телеканали, де опозиція могла б висловити своє ставлення до реформи, не в наших руках, ми повинні збурити ситуацію в глибинці, яка не хоче віддавати своє право обирати президента. Саме тому ми сьогодні закликаємо народ готуватися до масового походу».

Наприкінці минулого місяця про можливість такого розвитку подій заявив і лідер «Нашої України» Віктор Ющенко. Реакція пропрезидентських сил була традиційною — політреформа відбудеться в будь-якому разі. І влада при цьому не побоїться ні блокування голосування, ні участі «вулиці». У результаті нова, вирішальна, для політреформи сесія Верховної Ради починається під розмови про «новий виток української революції». Чи є підстави для таких розмов? Або, що ще важливіше, чи можуть такі підстави з’явитися?

Контрреволюція громадян

Створена опозицією робоча група, за словами її членів, займається зараз широким колом питань. Можливе залучення до політичних баталій народних мас — також в її компетенції. Ймовірно, супротивники влади зробили певні висновки з провалу таких заходів 2001 року. Хоча з цього не випливає, що нові акції можуть бути вдалішими. Оскільки головним питанням є не здатність опозиції організувати й вивести на вулиці певну кількість людей чи готовність влади застосовувати ті чи інші заходи проти таких акцій, а ставлення суспільства до того, що відбувається. І тут сьогодні бачимо песимістичну для «революціонерів» картину.

Загалом українському суспільству характерне стійке бажання змін у політичному житті країни. За даними дослідження громадської думки, проведеного наприкінці минулого року Українським центром економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) імені Олександра Разумкова, майже 70% українців хотіли б, щоб новий президент України кардинально змінив політичний курс, що проводиться нинішнім главою держави. Як зазначають експерти, ці 70% — не лише люди, які підтримують опозицію, а й прихильники влади, які вважають, що лідера, якого вона сьогодні уособлює, слід замінити іншою постаттю. До цієї ситуації невдоволення додається ще й дуже низький рівень довіри до основних державних інституцій. Так, дії Президента, згідно зі згаданим опитуванням УЦЕПД, повністю підтримують лише 7,3% респондентів, не підтримують — майже 50%, Верховної Ради — відповідно 5% і 46%, уряду — 6% і 41%. Місцеві адміністрації та самоврядування повністю підтримують 9-12%, не підтримують — 33-35%.

Проблема, однак, у тому, що суспільство із самого початку не готове підтримати ініціативи опозиції щодо зміни політичного режиму в країні «не словом, а ділом». Останні вуличні акції протесту, що відбулися в березні минулого року, морально підтримали 38% населення, а 45% — морально засудили. При цьому лише 7% українців були готові особисто взяти участь у цих акціях (дані УЦЕПД). Показово: якщо добровільну відставку Кучми підтримали б майже 70% українців, то за повалення в порядку імпічменту, тобто законним шляхом, висловилися лише 47% респондентів. Згідно з деякими опитуваннями, кількість тих, хто у разі необхідності захищав би нинішню владу на барикадах, була цілком зіставна з кількістю її активних супротивників, і все це — за пасивності переважної більшості населення (близько 80%). Таким чином, сьогодні влада впевнено подолала протестну тенденцію, і, не маючи можливості відновити рівень довіри до себе, однак цілком справляється із захистом своїх інтересів на тлі загальної пасивності суспільства.

Хвіст виляє собакою

Досягає вона цього шляхом посилення маніпулятивної та адміністративно-силової складової своєї політики щодо суспільства. Зокрема, опублікований у середині січня «Моніторинг політичних новин», проведений Академією української преси, показує, що під час основних боїв навколо політреформи на українському телебаченні (що є для населення єдиним справді масовим джерелом інформації про ситуацію в державі) помітно знизилася кількість інформації про сутність суперечностей між більшістю та опозицією. Водночас зросла однобічність і тенденційність подавання цієї інформації. Як повідомив заввідділом Інституту соціології НАНУ Сергій Макеєв, на три чверті повідомлення ТБ про політреформу не мали відомостей про сутність запропонованих проектів змін до Конституції. При цьому більш як половина згадувань про опозицію супроводжувалася негативними характеристиками, тоді як дії більшості висвітлювалися позитивно в трьох чвертях випадків. А пропрезидентські політики загалом мали втричі більше ефірного часу, ніж опозиціонери.

Головним аспектом нової інформаційної політики влади є «перехват пасионарності», успішно здійснюваний провладними силами. Якщо під час «касетного скандалу» опозиція мала певну перевагу громадської думки, а влада займала оборонну позицію, то сьогодні підтримка ініціатив влади — у численних «звертаннях трудових колективів» і навіть погрозах на адресу опозиції, що тиражують ЗМІ. Так, Макеєв зазначив, що на деяких телеканалах виступали представники шахтарів, які обіцяли «чекати депутатів від опозиції біля під’їздів». Опозиціонери, як і більшість експертів, упевнені, що такі виступи «за доброю радянською традицією» режисовано владою й вони жодним чином не відбивають думки народу. Але й заяви опозиціонерів про те, що народ за ними піде у вогонь і воду, як випливає з даних соцопитувань, так само далекі від дійсності.

Народ втомився стояти на варті демократії

Іншою важливою тенденцією протистояння влади та опозиції стало переформатування цього протистояння. На президентських виборах-2004 усе ще є ймовірність «російського варіанта», за якого консолідації суспільства досягають за рахунок його протистояння «олігархам». Однак Леонід Кучма досі не зміг знайти собі адекватного «наступника». Лідер «Нашої України» Віктор Ющенко міг стати постаттю, яка консолідує суспільство, оскільки мав для цього кращий стартовий рейтинг, ніж свого часу Володимир Путін. Однак власник рейтингового ресурсу Ющенко і державна машина з усіма її колосальними можливостями виявилися по різні боки барикад. Сьогодні це впливає не лише на перспективи конкретних політичних сил і течій, а й на суспільство в Україні, яке все помітніше розколюється під зростаючим тиском протиборствуючих сил.

У цій ситуації одним із сумнівних досягнень обох сторін стало залучення до конфлікту національного (і прив’язаного до нього зовнішньополітичного) дискурсу. Сьогодні Ющенко, наприклад, асоціюється насамперед з українським націоналізмом і націонал-патріотизмом. У деякому розумінні ситуація повернулася до протистояння «компартійна влада — націонал-патріоти» початку 1990-х, що, до речі, відмічають і самі нинішні супротивники. Однак після багаторічного розчарування в незалежності суспільство не демонструє того потенціалу, який був раніше.

Козак без тигрової шкури

В опозиції розуміють складність ситуації. За словами представника СПУ Юрія Луценка, «опозиція переможе, коли конфлікт опозиції проти влади перейде в конфлікт бідних проти багатих». Однак і тут є чимало проблем, зокрема те, що серед опозиційних політиків бідних не так уже й багато, що відомо українському населенню. Це викликає сумнів у масовій готовності громадян захищати гарантований Конституцією «гідний рівень життя». Так, згідно з даними УЦЕПД, у разі, якщо зарплата не дасть українцеві змогу задовольняти потреби своєї сім’ї, він, швидше за все, змінить роботу чи знайде підробітки на стороні (загалом — майже 55%). Кожен шостий зменшить свої витрати, 6,7% підуть до керівництва вимагати підвищення зарплати, майже стільки ж почнуть власний бізнес, 4% зажадають допомоги від держави, трохи менше — емігрують чи почнуть порушувати закон. І лише 1,3% (!) вдадуться до політичних форм протесту. Таким чином, слова Леоніда Кучми про те, що Україна — не Грузія, сказані в контексті оцінки способів перемоги в політичній боротьбі, є справедливими. Крім того, економічна ситуація в Грузії на момент повалення Шеварднадзе навіть за українськими мірками була майже катастрофічною. Нарешті, в України немає часу змінювати формат протистояння: найближчий рік до виборів або до їхнього скасування країна проживе відповідно до звичних їй уявлень і стереотипів.

Це стосується й методів дій опозиційних сил. Оскільки в Грузії опозиція, як відомо, підійшла до акцій протесту комплексно: провела широку роботу серед «силовиків», ініціювала страйки трудящих (на що свого часу українська опозиція просто не наважилася) і використала явну фальсифікацію волі народу як серйозний мотив для виходу на вулицю. Очевидно: якщо навіть обвинувачення вищих керівників держави у вбивстві журналіста не стали для української опозиції успішним мотивом, то малозрозуміла народу політична реформа тим більше не змусить людей вийти на вулиці. Адже позбавлення народу права обирати главу держави — це все-таки не безпосередня фальсифікація виборів. Тим більше, якщо політреформатори не відмовляться від ідеї обрання президента парламентом, то реалізовано її буде, швидше за все, «явочним порядком» в останній момент.

Немає в революції кінця

Чи означає все це, що опозиціонери не зможуть у разі необхідності вивести на вулиці кілька тисяч, а то й десятків тисяч людей? Зовсім ні. Проте в стратегічному плані це принесе їй, імовірно, лише втрати, оскільки заявленої мети — повалення антинародного режиму — з причин, описаних вище, домогтися не вдасться. Тому зараз пошук компромісу як ніколи був би вигідний не лише владі, а й її опонентам, а головне — країні. Однак та не скоро оговтається від політичної боротьби останніх років. А якщо ті, хто уособлюватиме Українську державу в найближчому майбутньому, візьмуть на озброєння і творчо розвинуть методи нинішньої влади, вона не оговтається від них ніколи, хоча якийсь час і зберігатиме свій квазідержавний і квазідемократичний характер. Водночас, враховуючи існуючий розкол суспільства і зовнішньополітичну складову цього розколу, нинішнім політикам і від влади, і від опозиції навряд чи вдасться вмить стати демократами. Перемога в нинішній боротьбі для будь-якої політичної сили означатиме початок ще важчої боротьби за те, щоб скористатися плодами цієї перемоги. На жаль, з огляду на слова і справи прихильників і противників влади наразі думати про це нікому і ніколи.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар