Марк РУДИНШТЕЙН: <Я бiзнесмен за нещастям>

Вадим ДИШКАНТ, фото Свiтлани i Вiктора СКРЯБIНИХ

Фундатор Сочинського кiнофестивалю <Кiнотавр> Марк Рудинштейн - людина досить загадкова, принаймнi викладати свою бiографiю Марк Григорович не те що не любить, а просто не знаходить у нiй достатньо фактiв, гiдних уваги читачiв. Утiм останнiм часом вiн доволi часто з'являється на екранi вже не тiльки як президент <Кiнотавру>, а й як кiноактор. Скориставшись черговим приїздом пана Рудинштейна до Києва завдяки створеному компанiєю <Альянс Шатро> проекту <Росiйськi кiносезони в Українi>, <Контракти> вирiшили, зокрема, довiдатися, що спонукало загалом заможного вiдомого кiнопiдприємця скуштувати акторського хлiба в кiлькох популярних росiйських телесерiалах. Натомiсть почули мудрi роздуми про життя та бiзнес людини, яка пройшла випробування i в'язницею, i злиднями, i грошима, i славою.

Марк РУДИНШТЕЙН

Слава Богу, ми дочекалися часів, коли можна керувати своїм життям самому

— Марку Григоровичу, мало хто знає, що ви насправді актор — вчилися на акторському факультеті Щукінського училища. Туди привів випадок чи мрія?

— У нас життя було непередбачуване, тому важко побудувати пряму розповідь: народився, вчився, закінчив, працював... Ще замолоду мене закинуло з Одеси до іншого міста — у п'ятнадцять років я втік з дому, працював на кораблебудівному заводі в Миколаєві. Потім армія, далі — Щукінське училище, з якого відрахували з політичних міркувань — брати виїхали до Ізраїлю. Хоча я, по суті, його вже закінчив, мені не дали тільки диплом захистити, видали довідку про прослуховування. Але щоб усе це знайшло якийсь сюжет і сенс, треба вслухатися в нюанси.

— Коли в житті є несподіванки, якось ніби радісніше...

— Не можу назвати свої перші сорок п'ять років життя радісними. Відлік свого життя я починаю від 1987 року — з цього моменту воно опинилося в моїх руках, тоді почалося те, задля чого, напевно, і варто жити. Слава Богу, ми дочекалися часів, коли можна керувати своїм життям самому, робити те, що хочеш, заробляти скільки зможеш, і вкладати куди хочеш. Ти можеш програвати, вигравати, але в разі невдачі це буде твоє особисте нещастя, а не нещастя всієї країни. Я не хочу сказати, що в нинішній країні жити безпечніше. Але в колишній країні жити було безнадійно. Утім, безпека сьогодні також у твоїх руках. Хочеш себе захистити від прикрощів — живи скромно. Хочеш жити з видом на небезпеку — заробляй гроші, вступай у якісь економічні стосунки з іншими. Знову ж, це все залежить від тебе. Особисто я сьогодні живу для свого задоволення, але не тому, що в мене багато грошей, а тому, що мені їх вистачає і я можу займатися тим, чим мені заманеться.

— Ви ризикова людина?

— У принципі, так. Хоча до вісімдесят сьомого року мені особливо не було чим ризикувати. А 1991-го я заробив свої перші тринадцять мільйонів доларів і був багатою людиною. Але оскільки жив я не в капіталістичній країні, а в Радянському Союзі, то свій бізнес треба було захищати — тоді я не міг собі уявити ступінь падіння країни. Я не припускав, що люди облишать дивитися російське кіно, на якому я і встиг заробити гроші. І коли 1994-го року стався повний обвал, я втратив усі свої мільйони і довгі роки видряпувався із серйозної боргової ями. Тільки завдяки тому, що на початку дев'яностих я вже мав ім'я, а справа, яку я робив, була привабливою, мені вдалося вижити і прийти в нормальний стан, коли можна знову заробляти гроші. Але вже немає сил і, головне, я не ставлю собі такого завдання. Я розлучився із самим бажанням стати багатим. Усе багатство, яке молоді хлопці, прийшовши в бізнес, заробили на початку дев'яностих, здебільшого лежить «на кладовищі». У Москві є цілі селища з дач-«пам'ятників», де ніхто не живе...

— У нас також.

— Ці пам'ятники можна перенести на цвинтар. Люди просто не знали, що зі своїми грошима робити, споруджували будинки, дачі — у мене, слава Богу, всього цього немає, я цей момент проскочив. Але у мене є досить грошей, аби тикнути пальцем у глобус і полетіти туди, куди я хочу. Мені вдалося пройти посередині між великим бізнесом і злиднями. Я зайняв ту нішу, яка дає мені можливість, по-перше, задовольнити своє самолюбство і навіть марнославство, по-друге, не бути небезпечним ні для кого. Я посідаю в кіно свою фінансову нішу. Я другий за списком після Михалкова і водночас від мене не залежить доля російського кіно.

«Кінотавр» мені вже нецікавий

— Що стоїть за вашими спробами зректися створеного вами фестивалю, про що час від часу заявляєте в пресі?

— «Кінотавр» — це структура адміністративна. Ну, хто сьогодні пам'ятає творця Каннського кінофестивалю? Я завжди про це запитую, коли навколо мене виникає який-небудь галас. Тільки в нашій країні навколо нероб і адміністраторів фестивалів може бути стільки розмов. «Кінотавр» створено за певною схемою, і незалежно від того, займатимуся я ним чи ні, він повинен з року в рік відбуватися.

Я не ходжу до Янковського в гості, ми не товаришуємо сім'ями, я не належу до їхньої компанії, вони, схоже, досі не розуміють, звідки я взявся. Для мене ж це було питанням власного життя: хотілося робити те, що мені вдавалося і що так довго не давала зробити країна. Я лише скористався наданою можливістю і на запитання, як же домігся, що на фестивалі так добре годують, добре підвозять, добре все організовано, я відповідаю запитанням: «А що, все має бути погано?» Це тільки в нашій країні можуть цьому дивуватися і казати, що таке до снаги геніальній людині.

Тому інтерес до моєї персони мене завжди більше лякав, ніж тішив. Фестиваль давно зроблено, тому я намагався з ним розпрощатися, але не міг цього зробити, бо за нього взялися б люди, які його занапастять. Знадобилося ще кілька років, щоб держава, нарешті, забрала «Кінотавр» під своє піклування. Тепер вона його фінансуватиме як явище вітчизняної культури, як фінансує «Большой театр», Московський міжнародний кінофестиваль, який на ладан дихає. Мені ж, по-перше, нецікаво, нудно це робити, по-друге, всі вважають, що я дуже багата людина і тому всім мушу допомагати. Ось якщо я піду, туди ринуть усі: «Ах, держава на культуру мало грошей дає, нумо допоможемо, 50% грошей дамо, як на Каннський фестиваль. «Кінотавром» тепер президент і прем'єр-міністр опікуються!» Хоча свого часу прем'єр-міністр Чорномирдін був патроном фестивалю. А зараз не поспішають допомогти, всі розмірковують: «А чого ми туди підемо, там людина з плямою в біографії, у нього в'язничне минуле».

— А в'язничне минуле за що?

— За розкрадання соціалістичної власності в особливо великих розмірах. Хоча я, як ви розумієте, нічиєї власності не брав, комусь треба було 1982 року спекти цю справу. Тож тепер я для фестивалю навіть перешкода. Олег Іванович Янковський — це нормально. А Марк Ізраїльович Рудинштейн — це ненормально для російського кінофестивалю. Ось передам фестиваль до інших рук, казатимуть, що Рудинштейн перебісився, заспокоївся.

— Це широкий, щедрий жест?

— Яка щедрість — навпаки! Усе це в мене зараз забирає останні гроші.

Біда багатьох бізнесменів у тому, що за грошима вони не бачать людей

— Що ж приносить вам прибуток?

— Кінематограф, в принципі, така зручна справа, що навколо нього ще багато побічних явищ: призи, нагороди, майки, труси — усе, що хочеш. Кінотеатри, зрештою, де є ресторани, і таке інше. Я створюю кінотеатри, я лобіюю прокат російського кіно. Невдовзі все повернеться, і російське кіно створюватиме гарні творчі ідеї — це те, за що я п'ятнадцять років боровся разом з «Кінотавром». «Боровся» — слова цього не зношу. Просто тримав на плаву те, що вже було створено, адже криза не в кіно, криза — у країні. Тому треба бути готовим, що криза в країні мине, а в нас вже є кінотеатри, є кіно. Ось я і знімаю кіно, будую кінотеатри. А фестивалі — це доля багатих країн.

— Знаю, що свого часу ви мали намір створити новий проект спільно з Вадимом Рабиновичем. Що це за ідея, чи знайшла вона практичне втілення?

— Ідея була чудовою, Рабинович дуже талановита людина. Але як людина талановита і захоплива (а його головний талант — це бізнес, а не культура), він швидко охолов до цього проекту (йшлося про найбільший міжнародний фестиваль, створений за допомогою інтернету, водночас не оминаючи і живого кіно). А потім, мабуть, ми не зовсім зрозуміли один одного — він, схоже, мав мене за «рабиновича» з величезними коштами і шукав у мені партнера, який прийде зі своїми грошима. Але я, на жаль, таких грошей не маю. Утім, ідея його була і залишається талановитою і донині. Але поки що наші взаємини трохи охололи через цю нещасну кінокартину Засєєва-Руденка «Бабин яр», в якій я знявся і яку хотів врятувати. Але на неї треба було витратити ще мінімум $50 тисяч. Але це вже окрема історія.

— До речі, кажуть, що у фільмі Альони Дем'яненко «Наречена для олігарха» прототипом вашого героя — українського олігарха Марштейна — став Рабинович...

— Так, я намагався перенести туди деякі його риси. Я ж не граю негідника, а нормального бізнесмена, у якого одна з негативних рис полягає в тому, що, переймаючись грошима, він не бачить людей. Це загальна біда всіх, хто поглинений великим бізнесом і грошима. У цьому завжди криється велика небезпека, такі люди ходять на межі: талановитий бізнес або злочин проти людини.

— Зрідка хто поєднує бізнес з творчими професіями. Ви себе відчуваєте більше бізнесменом чи людиною мистецтва?

— Я бізнесмен за нещастям. Це я знаю точно, бо я себе ніколи не готував до бізнесу, не готував до керівництва, жив у країні, де євреї були опертям ідей, були номером два: був директор заводу і головний інженер — єврей, був директор палацу культури і художній керівник — єврей. Нас не пускали на перші посади, нас не приймали до партії, а директором міг бути тільки партійний. Тому у мене не було ні практики, ні психології керівника. Але мені довелося стати спочатку директором центру «Дозвілля», потім призначити себе президентом кінокомпанії «Кінотавр» — ніхто мене на цю посаду не обирав. Почала зростати кількість працівників у компанії, в мене з'явилася відповідальність за їхні квартири, зарплати, почалися проблеми звільнення з роботи, зарахування на роботу... Від цього всього характер псується. Але в мене, до речі, сьогодні під дверима не стоїть охорона і досі немає спеціальних годин прийому відвідувачів, можна зайти будь-коли. А це заважає працювати. Тому я так болісно і палко мрію про той час, коли облишу свою посаду, управлінські моменти бізнесу і не відповідатиму за долі людей.

Я ставлю нині на керівні посади молодих людей, я ж комп'ютером не вмію користуватися, я не знаю, що то інтернет, і те, що вони кажуть, мені не завжди зрозуміло. Знімаючись у кіно, я чудово почуваюся не керівником, а людиною залежною. Уявіть, що за п'ятнадцять років перебування на керівній посаді, ніколи не розписуючись за зарплату, я тепер радію, коли ставлю підпис за $500 або за 6 000 рублів. Мені ще й платять гроші за те, що я, приходячи на знімальний майданчик, просто отримую задоволення. Стань там, скажи те, заспівай, затанцюй — ніхто нічого більше не вимагає, крім доброго виконання. Після багатьох років відповідальності за інших і болісних пошуків грошей така робота мені приносить велику радість. Я навіть думаю про те, щоб решту творчого життя присвятити акторській професії.

---

Досьє

Марк Григорович Рудинштейн народився 1946 року в Одесі. Юнаком працював на кораблебудівному заводі в Миколаєві, служив у Радянській Армії. Вчився в Москві в Щукінському театральному училищі на відділенні «актор театру і кіно», диплом про закінчення якого так і не отримав. Працював на різних адміністративних посадах у будинках культури, цирку, Росконцерті. 1991 року створив Російський кінофестиваль «Кінотавр», головою якого є донині. Віднедавна почав зніматися в кіно. Знявся в кінорежисера Альони Дем'яненко в ролі бізнесмена Марштейна в 13-серійному фільмі «Наречена для олігарха».

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар