Наприкінці номера

ХХ cтоліття як сцени біля нафтового фонтану

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ

На порозі ХХ століття світова цивілізація «раптом» опинилася у рішучій залежності від нафти, головного свого енергетичного джерела. Відповідно з’явилися велетенські нафтовидобувні структури, які очолили тогочасні нафтові імператори: в Англії Детердінг, у США Рокфеллери, у романовській Росії — Нобелі-Ротшильди. Потім те євроамериканське монопольне володіння нафтою — і за нею долею всього світу — починає давати глибокі «національні» тріщини: поступово починається різко альтернативна тій західній монополії повсюдна національна «приватизація» нафтових джерел. Які, відповідно з тим нафтовим націоналізмом, мають належати тій країні, де вони розташовані.

Першими це зробили — треба віддати їм належне — російські більшовики, які впродовж кількох історичних сезонів без церемоній витурили Детердінгів-Нобелів-Ротшильдів з підконтрольної їм країни. Щоправда, червона Москва навіть не передбачала тоді, що наприкінці тепер уже минулого століття матимуть місце національно-азербайджанська приватизація тамтешньої нафти (вдала) та спроба такої самої приватизації Чечнею. (Невдала. Поки що...)

Згодом від євроамериканського Заходу «емансипувалася» мексиканська нафта — у часи президента-націоналіста Карденаса.

... Сьогодні, у спазматиці біжучої політики, точнісінько те саме відбувається з венесуельською нафтою — завдяки зусиллям тамтешнього президента, лівого націоналіста, Уго Чавеса.

По Другій світовій починається грандіозний іранський епос за іранське ж самостійництво тамтешньої нафти. А по смерті Детердінга стартувала більш як півстолітня кривава сага боротьби нафти за свій іракський суверенітет. Сага, один з розділів якої на наших очах закінчився приборканням Саддама Хусейна спадкоємцями Рокфеллерів-Детердінга. Проте зрозуміло, що та боротьба триватиме й далі.

Крах радянсько-російського комунізму та прихід потому російського новокапіталізму — то передовсім ще й емансипація безбережного російського-сибірського підземного нафтогазового океану. Який не хотів належати ні тому комунізмові, ні його сателітам. А сьогодні він борсається поміж російськими новорокфеллерами й кремлівськими цезарями.

Такий ось автентичний історичний пейзаж ХХ століття, просякнутий нафтою та людською кров’ю, що її супроводжує. На жаль, цивілізація поки що до чогось іншого, людянішого, не прийшла.

Отож, подякуймо долі, що Україна не має нафтового гіперзапасу?..

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар