Про користь фобій

Яна МОЙСЕЄНКОВА, заступник головного редактора

Ця колонка мала бути про перестановки в Кабміні чи про недосконалість держбюджету-2004 або, зрештою, про відмову від реверсу нафтопроводу Одеса — Броди. Будь-яка з цих тем відбивала б інформряд минулого тижня. Проте почав дошкуляти зуб, виколупуючи з підсвідомості дитячі фобії...

Мені було десь років п’ять, коли мама навчила мене читати. Читання книжечок з кінським шрифтом стало улюбленим заняттям. Потім розболівся зуб. Я відмовилася спати, їсти й, нарешті, читати. Стало зрозуміло — без стоматолога не обійтися.

Ми їхали трамваєм, я демонструвала пасажирам зуб і тиранила розповіддю про Зою Космодем’янську — героїчну комсомолку, яка нічого не боялася. Потім йшли вздовж теплотраси (гуманна радянська медицина розмістила стоматкабінет дитячої поліклініки в підвалі). Дзюрчала вода, було сиро. Нарешті відчинились двері. Кабінетом походжав здоровенний дядько у білому халаті. «Дядя» виявився лікарем. Мама попередила, що добрим. Добрий дядечко, широко посміхаючись і попискуючи гумовою рибою (в кабінеті було багато іграшок, але він інстинктивно вибрав наймовчазнішого представника фауни), попросив відкрити ротика.

Я, будучи слухняною в присутності чужих, роззявила рота. Дядько, постукавши руків’ям стоматдзеркала по зубу, чомусь вирішив похитати його пальцями. Від болю щелепи закрилися. Вирвавши руку, дядько повільно, але чітко вимовив: «Дє-вач-ка, рот открой». Я, стиснувши зуби, зробила вигляд, що ще не вирішила, дівчинка я чи хлопчик. Для пристойності покрутила головою в пошуках «дє-вач-кі», готової добровільно розкривати рота у стоматкабінеті. Дядько, зрозумівши, що на рибу мене вже не купити, щось шепнув мамі, потім медсестрі. Мама, швидко прочитавши лекцію про піонерів-героїв, суворо сказала: «Яно, відкрий рота». Авторитет піонерів задавив — я підкорилася. Добрий дядько вмить поставив міжщелепний фіксатор, мама схопила мене за ноги, медсестра — за руки. Зуб вирвали. Додому йшли мовчки. Піонери, особливо якщо вони герої, не плачуть.

Значно пізніше я зрозуміла, що моя стоматофобія — це не боязнь болю, а підсвідомий страх знову зіткнутися зі зрадою близької людини. Дитячий мозок саме так оцінив поведінку матері, адже мама, побачивши, що дитині боляче, схопила її за ноги, а не заламала лікаря й не повиривала йому всі зуби. Однак у тому кабінеті було отримано перший життєвий урок і щодо особливостей вітчизняної медицини, і щодо дій уряду, і навіть щодо діалогу про маршрут Одеса — Броди. Стоматологів я, як і раніше, побоююся. Натомість приємно усвідомлювати, що взаємини з мамою, пройшовши різні випробування, стали міцнішими й відвертішими... Зателефонуйте батькам!

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар