Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ: Національні особливості російського парламентаризму

Технічно-юридична досконалість останніх думських виборів у Росії — поза сумнівом. Також поза сумнівом разючий політичний наслідок тієї досконалості: сказати б, вочевидь портативний характер того парламенту, що за його складом тамтешня виконавча влада може спокійно покласти ту Думу до своєї кишені.

Усе, тепер уже позаминуле, ХІХ століття Росія всіх її світоглядних напрямів, i «правих», і «лівих», витратила на полеміку з самою ідеєю парламентаризму.

«Ваш буржуазный парламент», — це сказав англійському амбасадору не марксист, а Микола І. Микола Данилевський, останній видатний представник російського слов’янофільства, років через тридцять після тієї репліки Романова взагалі називав депутатів майбутнього гіпотетичного вітчизняного парламенту «шутами гороховыми». А поет Олександр Блок — уже в розпалі петербурзького «срібного віку» і засідань Державної думи перших її скликань — усе твердив: у російського парламентаризму майбутнього нема. Майже зовсім як царський прем’єр-міністр Коковцов, який на одному з тих засідань сказав із думської трибуни прямо в депутатську гущу: «Парламента, слава Богу, у нас нет».

Отож парламентаризм, все ж увійшовши в національний вжиток, постав там у вкрай гротескних, просто-таки ексцентричних формах. Що ж таке «ради» всіх їхніх рівнів незабутнього 1917-го? Анархічний, гранично стихійний, «вуличний» квазіпарламентаризм, який загальносуспільне життя організовувати, власне, не може, а ось його збурити до самого дна — цілком... Що й мало місце наприкiнцi того року.

Саме тому цей «парламентаризм» на початку 1918-го і капітулював — ганебно — перед диктатурою, яка присвоїла собі епітет «радянська», хоча власне тоді «ради» фактично припинили своє існування, перетворившись на адміністративні додатки до тієї диктатури.

Про «парламентаризм» подальших «радянських» часів можна вже й не згадувати... Треба було, зрозуміло, дуже обпектися об історію, щоб усе ж таки перейти до ніби автентичного парламентаризму. Однак оте колосальне історичне запізнення і призвело до того, що перший російський порадянський парламент, ніби продовжуючи анархічну стратегію рад 1917-го, поставив країну на межу громадянської війни (жовтень 1993-го).

Тепер ось — той портативно-кишеньковий парламент, який відтак продовжить порожній досвід «Верховної Ради» сталінсько-брежнєвських зразків. А може, тамтешня виконавча влада саме такого «парламентаризму» і хоче?

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар