Архіваріус

Євреї міста Києва

Олена МОКРОУСОВА, Наталія ГАМОЛЯ

Незважаючи на обмеження і заборони, що існували в царській Росії для євреїв, багато хто з них досягав фінансового успіху і слави.

Народ, що не може заснути і не дозволяє заснути нікому.

Ісаак Башевис Зінгер

Давид Мерголін

За 50-й кілометр

Наприкінці XVIII ст. до російського царя з чолобитною прийшли московські купці з проханням скасувати на внутрішньому ринку єврейську конкуренцію, бо саме через хитрих євреїв торгівля російських купців зазнає значних збитків. Указ імператора від 1791 року з економічним підгрунтям, що називається, вдало вписався в імперські політичні ігри. Пізніше цар-уседержитель Олександр І у рік перемоги над армією Наполеона і Францією (1812) видав указ, за яким євреям заборонялося жити ближче як за 50 верст до прикордонної смуги у Волинській губернії (у ті часи там проходив кордон між Росією та Польщею), а також євреїв мали виселити з Петербурга, Москви, інших великих міст. Тоді з’явилося словосполучення «смуга осілості», під яким треба було розуміти 16 західних губерній Росії, більшість з яких становили територію України. Указ його величності був продовженням репресивної політики, започаткованої Катериною ІІ, — ще 1708 року євреям Російської імперії було заборонено торгувати вроздріб і вивозити гроші за кордон, а 1726 року цариця видала указ вигнати євреїв з Лівобережної України. Звичайно, це негативно позначилося на економічному розвитку краю, і 1727 року гетьман Данило Апостол від імені війська Запорозького просив дозволу приїздити в Україну євреям для торгівлі. Цариця дала тимчасовий дозвіл на відвідування євреями ярмарків. Утім, увесь цей час рахунки коронованих осіб все одно вели євреї, а також забезпечували зв’язки з торговими домами Європи.

У ХІХ ст. в імперії проживало 5,2 млн євреїв, з яких в Україні — понад 2 млн. Перебування євреїв у Києві стало порушувати чийсь спокій лише в 20-х роках XIX століття. Як зазначає у своєму дослідженні «Закони про правожительство євреїв у Києві й інших місцевостях поза межею осідлості» (1914 р.) Д. Цейтлін, 1835 року відбулося поголовне виселення євреїв з Києва. Виняток тоді зробили для підрядчиків, зайнятих на будівництві університету Св. Володимира. На євреїв накладалися окремі додаткові податки, для них існували квоти на навчання у вищих навчальних закладах, євреїв не приймали на державну службу. Відповідно до тогочасних постанов, особи іудейського віросповідання належали до станової категорії інородців. До цієї касти на той час зараховували калмиків, корінне населення Сибіру, закаспійських ординців.

До царювання імператора Олександра ІІ (1855 р.) дозволялося лише тимчасове перебування євреїв у Києві — зупинка для лікування, навчання, виховання дітей чи для торгівлі на ярмарку. Та 1857 року генерал-губернатор Києва Васильчиков запропонував розширити права почесних громадян і купців першої гільдії за рахунок євреїв. За цією пропозицією Державною радою було розроблено законопроект і врешті-решт 1859 року прийнято закон, що дещо розширив права євреїв-купців.

Йосип Маршак

Пізніше було створено Комітет з єврейського питання, а 1861 року затверджено правила про порядок постійного проживання і тимчасового перебування євреїв у Києві, що дозволило численним категоріям євреїв постійно мешкати в місті. За цими правилами виокремили дві категорії євреїв. Належні до першої могли жити по всьому місту, до другої — тільки на Либідській і Плоскій поліцейських ділянках. Повсюдно селилися особи з вищою освітою, радники з комерції і мануфактур, нижчі чини, що відбули військову повинність за рекрутським статутом, учасники воєнних дій на Далекому Сході, купці I гільдії, що мали цей статус не менше ніж 10 років, аптекарські помічники, дантисти, фельдшери, повитухи, що вивчали фармацевтику, «практикуючі» ремісники. Причому ремісник повинен був надати документ про знання справи і свідчення про непідсудність. Купці II гільдії могли жити в Києві по три місяці на рік. Дозвіл на постійне проживання в Києві поширювався і на членів родини «пільговиків». Дозволялося також мати постійну прислугу з євреїв, оскільки християни не могли бути найняті іновірцями.

Зберігаючи status quo

Узаконений антисемітизм виявлявся на рівнях від релігійно-державного до побутового. Віковий конфлікт існував насамперед на релігійному грунті. У 1880 році Київська Консисторія слухала справу Міської управи про право євреїв торгувати іконами і хрестиками. На запит Думи з приводу такого страшного протиріччя Консисторія відповіла докладним роз’ясненням: «...хоча в торговому статуті нічого не сказано щодо торгівлі євреїв іконами і хрестиками, ...але на підставі Закону, що захищає Віру Християнську від євреїв обмеженням їх прав відносно ікон при одержанні спадщини... і стосовно прислуги з християн, ...з метою попередження знущання євреїв над предметами священними для християн і захисту почуття християнського від образи і можливих від цього шкідливих наслідків необхідно заборонити євреям торгувати іконами і хрестиками, особливо в м. Києві, куди стікаються православні прочани з усіх кінців Росії з глибоким благоговінням до його святинь».

У 1881 році з метою запобігання і припинення злочинів Синод вніс у Державну раду подання щодо видання закону про заборону торгівлі євреями християнською символікою. Постанову цю було доведено до Київської управи лише влітку 1882 року. І вже у серпні до міського голови звернулися золотих і срібних справ майстри зі скаргою на порушення закону своїми конкурентами: «...дуже багато золотих справ майстри-євреї займаються виготовленням золотих і срібних хрестиків, і не далі як січня цього року золотих справ майстер київський міщанин Василь Чернявський бачив у пробірній установі єврея золотих справ майстра Давида Беренштейна, що приніс таврувати близько 500 шт. хрестиків вагою біля шести фунтів срібла».

Ще один характерний приклад, також пов’язаний з торгівлею і незмінною конкуренцією, їй супутньою. У 1890 році вийшов указ імператора, спрямований «на усунення шкідливого впливу єврейської базарної торгівлі в Києві на торгівлю корінного російського населення». Варто визнати чесність київського губернського правління в цьому питанні, що не знайшло відповідного шкідливого впливу і нездорової конкуренції, позаяк базарних торгівців-євреїв було в 12 разів менше, ніж православних: «При такому становищі цього питання всі заходи щодо єврейської базарної торгівлі в Києві зводяться лише до недопущення місцевої базарної торгівлі тільки тими євреями, що не мають права взагалі на торгівлю поза місцями для постійної осідлості євреїв призначених».

Лазар Бордський з донькою Маргаритою

На особливому положенні

Як не дивно, але на кінець ХІХ ст. серед київських купців І гільдії переважали євреї: якщо у 1883 році кожен двадцять дев’ятий купець був з євреїв, то через одинадцять років — майже кожен третій. У багатонаціональному й поліконфесійному Києві початку ХХ ст. з-поміж майже 497 тис. мешканців налічувалося близько 379 тис. православних, 41 тис. католиків, 12 тис. протестантів і 58 тис. євреїв, тобто близько 11% (за даними на 1911 рік). Багатство багатьох іудеїв дозволяло їм почуватися в місті досить комфортно, але водночас викликало традиційну заздрість.

Особливе положення, на якому перебували євреї у губернській столиці, спонукало їх на заробіток великого капіталу, щоб мати право на проживання у місті, адже, згідно із загальними правилами, щоб стати купцем, потрібен був капітал у тисячу рублів; п’ять тисяч могли забезпечити купецтво у II гільдії; не менш як десять — у першій. З-поміж усіх обмежень найнесприятливішими для ведення бізнесу євреями були заборона на оренду нерухомості, неможливість займатися підрядами, оптовим продажем товарів у межах імперії і за кордон. Тож не дивно, що перші капітали, необхідні для статусу купця, кмітливі київські євреї заробляли на посередництві. У посередництві євреї не мають рівних і донині.

Лев Бродський

Практично в кожній галузі були підприємства, малі чи великі, що належали євреям. Кореспондент газети «Новое время» у 1893 році зазначав: «Закони про обмеження прав на придбання землі... євреями чудово обходилися... Євреї-мільйонери є головними цукрозаводчиками, які володіють великою кількістю землі в краї».

Першим цукрозаводчиком з євреїв у Києві в 1860-1870 роках був Моїсей Вайнштейн. «Багаті провінційні євреї вважали для себе за велике щастя розмістити у нього свої капітали на будь-яких умовах, які б їм Вайнштейн не запропонував», — згадував О. Паталєєв. Вайнштейн 1863 року подарував єврейській громаді Києва садибу в 420 сажнів з будинком і будівлями, яку придбав для того, щоб спорудити молитовний дім для євреїв. Однак міська влада на дала дозволу збудувати тут синагогу.

Знаними не тільки в Києві, а й за межами імперії були вихідці з Галичини Бродські. Промислову кар’єру Ізраїль Бродський починав з незначним капіталом з оренди цукрових заводів, продовжили справу його сини Лазар та Лев. На кінець XIX ст. капітал родини мільйонерів становив 35-40 млн рублів. Бродським належали контрольні пакети акцій кількох цукрових підприємств, вони мали власні заводи на Київщині, Поділлі, Полтавщині, в Одесі, крім торгівлі вкладали капітали в борошномельне, соляне, винокурне, пивоварне виробництво, лісопаперову промисловість, судноплавство. Бродські входили до правління кількох банків. Підприємницька діяльність Ізраїля Бродського була відзначена урядом: 1885 року купцю було присвоєно звання комерц-радника. На доброчинні цілі родина витрачала десятки тисяч рублів. Зокрема, у Києві пожертви Лазаря Бродського були чи не найбільшими: на хоральну синагогу, кілька лікарень, ремісниче училище, бактеріологічний інститут, політехнічний університет, Бессарабський ринок. Його називали «безкорисливим другом людства, великим гуманістом і благодійником», після смерті оплакували як одного з найкращих представників «єврейства».

Та здебільшого євреї виступали пайщиками в промислових акціонерних компаніях, де переважав іноземний капітал. У 1900 році в Київській губернії нараховувалося лише дев’ять з 70 підприємств, фундаторами яких були євреї. Підприємства ж у столиці губернії виростали з невеликих майстерень, де євреї започатковували ремісничу справу. Наприклад, ювелірна фабрика Йосифа Маршака на Хрещатику виросла з маленької майстерні на Подолі. Починаючи учнем-підмайстром ювеліра, згодом виходець з небагатої єврейської родини отримав спеціальний дозвіл міської управи й започаткував власну справу у Києві. А через роки вироби українського Фаберже знали і в Чикаго, і в Антверпені, по всій Європі та в Російській імперії. Однак «прошеніє» царю потомственого почесного громадянина, купця І гільдії Йосипа Абрамовича Маршака про дозвіл стати постачальником ювелірних виробів для царського двору або хоча б ставити на своїх виробах клеймо з двоглавим орлом, символом імперії, залишилося без відповіді — напевно, далося взнаки віросповідання.

Зазвичай, накопичивши хоч якийсь капітал, євреї вкладали кошти в різні часто не пов’язані між собою галузі. Наприклад, купець І гільдії, київський домовласник Фрідріх Міхельсон був власником цегельного заводу на Сирці, скляного заводу на Деміївці, кількох винокурних заводів на Вінниччині, по смерті крім підприємств залишив у спадок вісім прибуткових будинків у Києві, дачі на Сирці, сінокіс на Оболоні, млин на Вінниччині. Загалом його статки становили понад два з половиною мільйони рублів.

У колі комерційних інтересів купця І гільдії Давида Марголіна, який став радником комерції (а цим званням жалували купців у виняткових випадках), були фінанси і кредити, цукрові заводи, нафтова промисловість, водо- і газозабезпечення. А починав він управляючим пароплавного руху по Дніпровському басейну пінського купця Левіна й з дозволу на тимчасове перебування у стані купців (1883 р.). Марголін профінансував будівництво міської каналізації, його коштом також прокладено першу трамвайну колію у місті.

Купець Яків Бернер був співвласником кількох цегельних заводів. Значна частина київських новобудов початку ХХ ст. була зведена з цегли, що виготовлялася на його підприємствах. Бернер був гласним Думи, жертвував на спорудження християнських церков, а по смерті заповів місту 100 тисяч рублів на притулок для бідних і хронічно хворих.

У банківській справі євреї за короткий час узагалі стали монополістами. Засновником Південно-російського банку в Києві був Лазар Поляков, якому належало 16 тисяч акцій банку, а його сини Олександр та Ісаак входили до його правління. Фінансист барон Євзель Гінзбург був одним із засновників першого приватного банку в Російській імперії, який почав свою роботу саме в Києві. Батькову справу продовжив Горацій Гінзбург, який мав родинні зв’язки з одним із найбільших у Росії банківських домів Ашкеназі з головними філіями в Одесі та Києві. Це були найвпливовіші банкіри в усій імперії. Та й практично всіма закладами малого кредиту на той час управляли євреї, чиї імена історія не зберегла.

Замість P.S.

Євреї, що пережили погроми, революції і громадянську війну, змогли на деякий час зітхнути спокійно. Радянська влада щедро декларувала дружбу народів і рівноправність націй... Багато лідерів революції були євреями, а в 20-х роках минулого століття з’явилося нове покоління енергійних молодих людей, що залишили «межу осілості». Здавалося, влада підтримувала єврейську культуру: створювалися театри, будинки єврейської культури, виходили національні газети і журнали, з’являлися літератори, які писали на івриті та ідиш, входили до Спілки письменників. Тоді все це вважалося завоюваннями революції. Водночас радянська влада мріяла відправити євреїв у далекий і дуже корисний Сибір, у містечко Біробіджан, на початку приваблюючи добровільних переселенців гаслами про єврейську республіку (єврейський автономний округ). Цей соціальний експеримент перервала війна. За кілька років загинув цілий світ — колосальний шар єврейської культури зник з мільйонами убитих.

Повоєнні наміри радянської влади були не настільки миролюбні, як у 30-ті. Справа єврейських лікарів 1949 року стала початком чергового геноциду, якому, вочевидь, перешкодила смерть тирана 5 березня 1953-го — у дні єврейського свята Пурим на честь звільнення євреїв від тиранів Амана й Ахашвероша.

Монополія на квартирантів

На підставі імператорського указу 1843 року євреї, які тимчасово перебували у Києві, мали право мешкати тільки в одному нічліжному будинку на Хрещатику, 38 домовласниці Григор’євої, яка, «...маючи зв’язки, виклопотала собі це право на монополію, і право це вона оберігала більш ревно і наполегливо, ніж це робить тепер поліція. Лихо, якщо який-небудь єврей ухилявся від гостинності Григор’євої... Такий «злочинець», посаджений нею в холодну, ...вже не міг відкупитися й етапом перепроваджувався на батьківщину». Завдяки такій монополії Григор’єва збудувала кам’яний готель «Люнівер». 1854 року на Григор’єву було подано скаргу з вимогою заборонити їй видавати від свого імені дозвіл євреям проживати під час Контрактових ярмарків на приватних квартирах, де вона мала приватні кухні (щороку приїздило близько 3000 осіб). Провівши розслідування, губернське правління визнало Григор’єву «несправною» і «неблагонадійною». У її будинках, за словами київського старшого поліцмейстера, «допущена велика нечистота», була тіснота, багато людей ночували на підлозі, до того ж замість установлених 30 копійок за день кожен мав сплатити 60.

Довідка

Деякі факти з історії імперської ксенофобії:

1738 р. — після скарги до таємної канцелярії на єврея, котрий схилив християнина прийняти іудейство, і страти обох на вогні цариця Анна Іоанівна видає указ про виселення євреїв.

1821 р. — погроми в Одесі через чутки, буцімто євреї причетні до смерті грецького патріарха у Константинополі, 1859 року вчинили погром грецькі матроси.

1870-ті роки — поширюються звинувачення євреїв у підтримці революційного руху.

1881 р. — після вбивства Олександра ІІ піднялася нова хвиля погромів по Україні. З Київської губернії пішли чутки, ніби царя вбили євреї. Один за одним упродовж трьох років відбувалися погроми в шести губерніях, в різних містах, у 150 населених пунктах. Усі учасники вірили в існування царського указу, що дозволяє грабувати євреїв.

1904 р. — близько 30 дрібних погромів.

1905 р. — хвиля погромів після маніфесту царя 17 жовтня, що декларував свободи громадян.

1 вересня 1911 р. — замах на Столипіна, «погром висить у повітрі», масова втеча євреїв з міста.

До речі

Визнати рівноправність представників різних конфесій в Україні прагнули ще в ХVII ст. Із «Грамоти, що благословляє у євреїв різ їх християнами купувати» митрополита Петра Могили:

«Усім узагалі священикам і християнам набожним людям... ми повідомляємо, що смиренність наша, прийнявши до уваги 1) волю християнську і несвободу старозавітну і людей старозавітних... 2) що християни мирно ведуть зі старозавітними людьми торгівлю іншими предметами — дозволяється і благословляється християнам... уживати їстівні речі, м’ясо яловиче і бараняче різання єврейського. Поверх того ми запрошуємо всіх, хто живе під одним законом, до сусідської дружби, згоди і приязні...»

Єврейська національна автономія була запроваджена після перевороту 1917 року в Російській імперії урядами Литви, Латвії, Естонії і Білорусії. За рівноправні права усіх націй виступала й перша Центральна Рада України.

«Коли порівняємо національні досягнення жидівської меншости у тих країнах з обсягом, компетенцією, практичною працею, а зокрема, з формально-конституційним станом жидівської автономії, то переконаємося у виключній оригінальності автономного статусу жидівської меншости в Україні, у зразковому характері цього статусу. Національно-конституційний стан, створений законом про національно-персональну автономію жидівської меншости в Україні, стоїть осамітнено в усій історії жидівського народу в розсіянні і є визначним і неповторним явищем у спробах урегулювання міжнаціональних стосунків в багатонаціональних державах». Соломон Гольдельман, член Центральної Ради.

У статті використано раніше не публіковані архівні матеріали та фото з Центрального державного архіву кінофотофонодокументів ім. Г. Пшеничного (ЦДАКФФД)

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар