Влада — також ринок: бізнесменам у політиці дедалі гірше

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог
Андрій МИСЕЛЮК am@gc.kiev.ua

Прихід бізнесменів до влади різко підвищив її ринкову вартість. Тепер підприємцям, які заполонили парламент, доводиться вести відчайдушну боротьбу за виживання.

Тисячі бізнесменів, як і раніше, мріють про «клондайк» під назвою Верховна Рада

Депутати-брокери

Останніми роками український бізнес масово вирушив у політику. На те є кілька причин. Перша — інституціональна. Вітчизняні підприємці, за визначенням, посідають одне з останніх місць в ієрархічній системі української політики. Основним чинником цієї політики є вітчизняна бюрократія. Друге за значенням місце посідають Президент Леонід Кучма та його оточення. На третьому — олігархи. І лише четвертим чинником впливу є бізнесмени. А позаяк бізнес не має серйозного громадянського середовища, механізмів, що дають змогу впливати на прийняття важливих рішень, підприємцям доводиться безпосередньо брати участь у політиці.

Друга причина криється у втраті можливості швидкого збагачення. Потенціал українського ринку зменшився, погіршилася ситуація з конкуренцією, приватизацією, податками й нині бізнесові гірше, ніж п’ять чи десять років тому. Відтак великий бізнес змушений займатися політикою. Класичний приклад — Львів, де бізнес політизувався заради свого виживання.

Бізнес поза політикою зазвичай існує у важких умовах — прибуток тримається на рівні 5-10%, щонайбільше — 15%. Однак щойно підприємці починають втручатися в політику, рівень прибутку стрімко зростає, до того ж незрідка відразу до 100%. Це відбувається за рахунок участі в приватизації, створення одноразових преференцій через виконавчі органи влади, тиску на фіскальні служби, уникання судового переслідування тощо. Бізнесмени швидко підрахували, що можна викласти кілька мільйонів доларів для проходження в парламент і там «відбити» ці гроші й отримати більше.

Водночас бізнес, який потрапив до політики, зіткнувся з комерційним принципом, характерним для всього світу — в політичному середовищі вже склався свій ринок. Коли у складі парламенту минулого скликання було 15-20% дрібних і середніх бізнесменів, вони справді швидко «відбивали» свої гроші й легко пересувалися всіма рівнями виконавчої влади аж до отримання в ній посад.

Тепер же більше половини депутатів Верховної Ради — бізнесмени. Тут вони потрапили на своєрідний вторинний ринок. Нині ВР — це не просто майданчик, де зустрічається бізнес. Це політична біржа, де ще недостатньо володіти якимись методами корупції чи лобіювання, треба опікуватися ще й конкурентами, погоджувати з ними свої дії, а це різко знижує норму прибутку. Як наслідок — близько половини бізнесменів, які витратили на передвиборчу кампанію близько мільйона доларів (йдучи за партійними списками чи за мажоритарними округами), не «відбили» свої гроші. Таке сталося вперше.

Третя причина того, що бізнесмени йдуть до парламенту — досі існуючий міф про те, що прихід у політику дає змогу створювати політичне прикриття для будь-якого бізнесу. Насправді ж влада вже навчилася доволі ефективно боротися й з опозицією та її фінансовими джерелами, й з провладними політиками. Уже немає безпосереднього тиску — замість нього використовують безліч схем ліквідації бізнесу, що означає втрату перспективи. Не треба ув’язнювати бізнесменів — це спричиняє зайвий галас. Достатньо просто закрити бізнес і все — підприємець ходить живий і на волі, але «голий» і тихий.

Хворі політикою

Тим часом запитання про те, як вплине можливість «відбити» кошти, витрачені на вибори, на склад наступного українського парламенту, залишається вельми складним для бізнесу. Українському підприємництву варто придивитися до традиційних форм участі в політиці, на які, до речі, перейшла Росія. Тут професійний бізнес фінансує професійних політиків. А самі бізнесмени тим часом займаються своїми безпосередніми обов’язками, розподіляючись за політичними пристрастями.

Однак українські підприємці, на жаль, принципово не готові до такої форми праці. По-перше, вони сприймають політику як окремий вид бізнесу. Хоча насправді в політиці складніші відносини. У бізнесі все зрозуміло — де успіх, а де поразка, де прибуток, а де борги. У політиці не так — людина може бути політичним «трупом», але при цьому грати роль успішного й значущого. Крім того, в політиці великої ролі не відіграють схеми, тут важливі домовленості й те, хто перший ці домовленості порушить. У бізнесі ж неможливо про щось домовитися й зразу ж ці домовленості скасувати — це було реально лише в період первинного накопичення капіталу.

По-друге, олігархи швидко забувають добрі, з погляду громадянського суспільства, й правильні, з технологічного погляду, плани про наймання професійних політиків і починають безпосередньо керувати партією як своїм заводом. Відтак бізнесмен, який йде в політику, з нею не справляється. Часом він дуже наївний: за чисту монету приймає чутки, інформацію з газет, приймалень. Окрім того, чимало таких бізнесменів не здатні думати перспективно. Можливо, це пов’язано з тим, що бізнес в Україні має або утриманський, або тимчасовий характер. Навіть олігархи не знають, що буде за три роки. А в політиці потрібен ф’ючерсний підхід — сьогодні політик має знати й готуватися до того, що буде завтра.

До того ж робити це він має ствердно, але спираючись на реальні прогнози. От, приміром, Віктор Ющенко всім прямо дає зрозуміти: я буду президентом і тому ви повинні вже зараз мені допомагати. Це класичний приклад використання ф’ючерсної технології в теперішньому часі. Якщо ж, наприклад, Юлія Тимошенко прийде й скаже: «Допомагайте мені зараз, бо я потім буду президентом», ніхто не повірить у таке майбутнє. А в Ющенка майбутнє вже сьогодні працює на нього.

Окрім того, бізнесмен не завжди знається на правилах поведінки, дипломатії розмови. У політиці переговорний процес прийнято розпочинати з розмови про погоду чи про здоров’я того, хто сьогодні править країною, а в бізнесі відразу переходять до справи. У політиці так чинити не можна: якщо відразу перейшов до справи, то позбавив і себе, й партнера можливості маневру. Було безліч ситуацій (особливо в процесі формування фракцій), коли великий бізнесмен зі своїм оточенням, прийшовши для переговорів до такого самого бізнесмена, відразу висував жорсткі вимоги. Починалася боротьба амбіцій, і переговорний процес не відбувався. Тому можна говорити, що багато в чому бізнес зруйнував політичні традиції і норми в Україні, які вже сформувалися.

Воднораз всі, хто вже потрапив до парламенту, не можуть розлучитися з думкою про те, що це найкраще місце для зустрічі й вирішення проблем. Вони вже заражені політикою й не можуть повернутися до своїх міст і «замків». Побачивши політику зблизька, вони хочуть знову й знову використовувати її як засіб комунікації й вирішення проблем. Хоча вони її й не люблять, й не розуміють її правил.

Ефект олігархів

До того ж бізнесменів підводить у політиці «ефект олігархів». Десять років країна прожила з міфом про могутність олігархів. Мовляв, от була людина, завідувала магазином, а потім почала продавати ракети, і в неї все виходило. Бізнесмени другого порядку набагато розумніші й кваліфікованіші від підприємців першої хвилі, але всі вони хочуть бути олігархами.

Тож, швидше за все, в наступному парламенті ми побачимо тих самих людей — Суркіса, Пінчука, Медведчука. Нових людей з бізнесу не з’явиться. Щоправда, є варіант, що у процесі президентської кампанії з’явиться «третя сила» — молоді люди, які експлуатуватимуть ідею, що нам не потрібні «старі кадри» на кшталт Медведчука, Ющенка, Пінчука чи Тимошенко. А замість них мають бути молоді, багаті, ризикові. Можливо, вони розумітимуть, що політичні сили — це ресурс не бізнесу, а політики. Можна спрогнозувати, що в наступному парламенті кількість професійних політиків зафіксується на рівні 30%.

Великі й маленькі

Українському бізнес-політичному середовищу загалом властивий феномен: великий бізнес незадоволений дрібним, що заважає йому своєю активністю й ризиковістю. Великі підприємці не розуміють, що дрібний бізнес — це живильне середовище, яке забезпечує економічний розвиток. «Акули», які розбагатіли за рік-два, забувають, що дрібний бізнес — основа будь-якої буржуазності. Боротьба між великим і дрібним бізнесом у Верховній Раді точиться постійно, але ось уже років чотири дрібний бізнес програє за всіма статтями. Проте великий бізнес, своєю чергою, програє транснаціональним корпораціям, які без особливих зусиль з ним розправляються, бо «вирішують питання» на рівні перших осіб країни. Однак спиратись у своїй боротьбі на дрібний бізнес великі підприємці не вважають можливим, хоча в будь-якій іншій країні світу дрібний, середній і великий бізнеси разом борються з іноземним конкурентом. У Росії, до речі, всі вони порозумілися. В Україні це вдалося лише в деяких галузях — там, куди надходять великі вкладення (металургія, харчова й обробна промисловість).

Така ситуація свідчить про те, що бізнес в інших галузях не просто великий, а компрадорський. Великі підприємці заробляють гроші в Україні, а складають їх на Заході. Група компрадорської буржуазії виникла, наприклад, у сфері газу, хімічної промисловості, торгових перевезень. Показово, що вони також живуть міфами. Один такий український олігарх говорив: «Ось коли ми візьмемо владу, ми сюди привеземо 200 мільярдів доларів, і люди нам повірять». Тобто вони мріють, що за певних умов стануть іншими.

Те ж саме відбувається і з політиками: представник опозиції виграє президентські вибори і швидко стає дуже схожим на попереднього президента. Наприклад, у разі перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах у нього неминуче будуть свої олігархи. Коли 20% нинішнього оточення Ющенка стануть олігархами, а інші 80% будуть з числа тих олігархів, які обслуговують нинішню владу, це стане великою трагедією націонал-демократів. І справа не у можливій зраді нинішніх соратників, а в тому, що в Україні головну роль відіграє олігархічний капітал. Будь-якому президентові доведеться вирішувати політичні й економічні проблеми, спираючись на цих людей. Щоб поламати їхні правила гри, треба мати найпотужнішу політичну силу, геополітичну підтримку й залізну волю.

---

Коментарі

Микола КАТЕРИНЧУК, депутат, фракція «Наша Україна», попереднє місце роботи — генеральний директор адвокатської компанії «Моор і Кросондович»

Віталій ХОМУТИННИК, наймолодший депутат, фракція «Регіони України», попереднє місце роботи — генеральний директор підприємства «Спецодяг»

— Що привело вас, бізнесменів, у політику?

МК: — Політики перестали виконувати ті завдання, які перед ними ставить суспільство. Я займався адвокатською діяльністю, був генеральним директором адвокатської компанії. Як ви знаєте, адвокати не є суб’єктами підприємництва, адвокатська діяльність пов’язана з правом. Для мене прихід до парламенту був цілком нормальним кар’єрним розвитком, оскільки можливість брати участь у законотворчості — мрія будь-якого юриста. Проте, мабуть, ще важливішою причиною мого інтересу до парламенту було бажання навести порядок у судовій системі. Перебуваючи в системі судових координат, я бачив, наскільки вона неефективна, як деструктивно впливає на захист прав і свобод громадян. Хочу це виправити.

ВХ: — У 21 рік я зрозумів, що в бізнесі я вже чогось досягнув, і вирішив спробувати себе в політиці. Громадською діяльністю почав займатися 1998 року, коли став депутатом районної поради Макіївки. За чотири роки роботи в райраді було багато зроблено, разом із однодумцями у великому районі Макіївки ми створили перший комітет самоорганізації населення. Потім такі самі комітети було створено по всьому місту й об’єднано в Асоціацію. До обрання в парламент я був генеральним директором Макіївської фабрики спецодягу, я підняв це підприємство. У мене були акції й інших підприємств, де я також мав бізнес. Все це я передав молодшому брату-бізнесмену, а сам займаюся лише законотворчістю.

— Радите іншим бізнесменам йти в політику?

МК: — Країні сьогодні потрібні нові люди, нова політична еліта й, гадаю, вона має народжуватися з бізнес-середовища, позаяк саме бізнес розуміє, що відбувається в країні, та адаптований до цього. У майбутньому, сподіваюся, в політиці не буде так багато бізнесменів. Бізнес впливатиме на політику через державні інститути, які нині у зародковому стані, а цивілізований лобізм буде організаційно-правовою нормою.

ВХ: — Депутатом стати непросто. Сьогодні недостатньо взяти зароблені гроші й вкласти їх у передвиборчу кампанію — вони можуть бути витрачені безрезультатно.

Наприклад, аби бути обраним за мажоритарним округом, треба кілька років працювати там, робити щось реальне, щоб люди це бачили. Бізнесменові, який збирається в політику, можна порадити одне — добре розуміти, для чого йому це треба.

— З кожним новим скликанням у складі парламенту зростає кількість бізнесменів. Тенденція прогресуватиме? Чому бізнес не користується послугами політичних сил, не купує політиків, як у Росії, а сам йде у владу?

МК: — Це — наслідок повної недовіри до політиків, системи політичних партій, яка цілком дискредитувала себе в розумінні свого головного завдання, — бути зв’язковим між владою і суспільством. Крім того, в Україні триває етап накопичення капіталу й почасти він має тіньове коріння, тому багато хто йде у парламент, аби захистити свій бізнес і себе через депутатську недоторканність. Гадаю, якщо суспільство не прискорить розвиток демократії, тенденція збільшення кількості бізнесменів, які йдуть у політику, посилюватиметься.

ВХ: — Я вважаю це нормальним, бо бізнесмени реально розуміють економіку, виробництво й знають, які закони потрібні, аби все це працювало та розвивалося.

Проблема може виникнути, якщо бізнесмен не розмежував політику й бізнес, і в парламенті займається лобіюванням своїх економічних інтересів. Депутат не повинен 90% свого часу присвячувати бізнесу, а в парламенті лише натискати на кнопки. Проте я знаю чимало депутатів, які прийшли в політику з бізнесу і присвячують себе законотворчості.

Підготувала Тетяна ШУЛЬГАЧ

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар