Спосіб життя

«Українцем я більше почуваюся в Канаді»

Розмовляв Вадим ДИШКАНТ

Популярний у 80-х роках актор Григорій Гладій, на жаль, сьогоднішньому вітчизняному культурному процесу не належить — майже 15 років він мешкає та працює на Заході. В Україні лише іноді проводить майстер-класи. Проте нещодавно на Батьківщині згадали про режисерський талант Гладія — Богдан Ступка запросив його до Києва для постановки у театрі ім. Івана Франка п’єси Террі Джонсона «Істерія».

Григорій Гладій

Карколомна творча кар’єра Григорія Гладія — від простого хлопця із західноукраїнського містечка до актора, яким цікавиться Голівуд, — може видатися казкою. Натомість той, хто спостерігає за Гладієм давно, знає, що такі «казки» створюються терпінням, аскезами та важкою працею. Окрім таланту, яким обдарував Гладія Бог, він має неабияку волю, рідкісну працездатність і віру в те, що мета й мрія для того й існують, аби їх досягати. Свого часу, коли Гладій захотів працювати у Литві, він бездоганно вивчив литовську мову. Позбавився українського акценту, коли довелося вийти на московську сцену. Потрапивши до Канади, опанував англійську та французьку.

Крім того, актор вільно володіє польською — і також невипадково. У?помешканні, де ми розмовляли, з-поміж розвішаних на стіні афіш і фотокарток можна знайти знімок, на якому Гладій поряд з Єжи Гротовським — легендою світового театру, методику якого він самотужки вивчав чверть століття тому, а потім викладав її іншим. Мрії радянського актора про зустріч із забороненим у Союзі польським театральним реформатором Гротовським виглядали у ті часи божевіллям. Вочевидь, якби Гладій жив у тридцятих роках минулого століття, то у разі потреби дістався б і до самого Зігмунда Фройда, який і є головним героєм «Істерії».

Де дуже смішно, часто буває й страшно

Григорію, чому саме «Істерія» й чому Фройд? Перше, що спадає на думку, — істерією охоплене все суспільство, саме тому п’єса англійського драматурга нині така популярна.

—?Так воно і є. Істерія перестала бути хворобою поодиноких людей, вона охопила суспільство. Зігмунд Фройд, відкривши свій психоаналіз, сподівався допомогти людству. А вийшло, що його метод більше зашкодив, аніж приніс користь. У тридцяті роки мода на фройдівські теорії загострила конфлікт між чоловіками та жінками, які ще більше утвердилися в ідеї емансипації. Жінки перевдягалися в чоловіків, відверто демонстрували свої сексуальні симпатії, епатували публіку непристойностями — у Європі почалося божевілля. Проте під час переговорів із Ступкою cпершу про «Істерію» мови не було, я пропонував до постановки кілька авторів, зокрема й Гоголя, Кафку. Йшлося також про «Тіні забутих предків» — я бачив їх як діалог з Параджановим, у якого так і не встиг знятися в «Слові о полку Ігоревім», де мав грати князя Ігоря. Ступка попервах зупинився на «Замку» Кафки, а потім виник сумнів, чи це не надто складно, не надто інтелектуально для пересічного київського глядача. Можливо, краще посмішити публіку? При цьому я люблю, щоб було не просто смішно, а істерично смішно. А там, де дуже смішно, часто буває й страшно. Ось тому й виникла «Істерія», в якій є всі ці елементи.

На Заході мода на Фройда та його психоаналіз уже минула?

—?Як відомо, психоаналіз розкритикували ще за життя самого Фройда. Він — не мій кумир, я цікавлюся ним лише тому, що він займався підсвідомістю, ми копаємо в одному напрямі. Кожен, хто серйозно цікавиться мистецтвом, психологією, шукає шляхів до підсвідомості, якою людям хотілося б управляти. Люди намагаються підсвідоме зробити свідомим. Навіть Станіславський ганявся за цим привидом підсвідомого і так його і не впіймав. Бо це неможливо, підсвідоме ніколи не стане свідомим. Це ілюзія.

А чим зараз Захід рятується від істерії, від фобій?

—?Навіть важко сказати, що саме може нині допомогти, приміром, американцям. В Америці зараз тотальна криза, особливо після сумнозвісних терактів. І дефіцит духовності. Хоча після нью-йоркської трагедії щось у них почало змінюватися, в очах людей бачиш внутрішні зрушення. Принаймні, коли йдеш вулицями Нью-Йорка зустрічаєш уже інших американців, без пихи, без того американського гонору. Вони нарешті задумалися, несподівано з’явилися в їхніх очах якийсь сум, якісь питання.

Голівуд — це зачароване коло

Ти «емігрував» колись з України до Литви, потім до Москви, бо тут не було можливості працювати. У Прибалтиці, Росії цензура була поблажливішою, ніж в Україні. Тепер у нас також можна творити все, що завгодно. Проте ти залишаєшся у Канаді. Для тебе таким важливим є соціальний комфорт?

—?Справа не в комфорті. Мене так побило життя за ті роки, коли викликали в КДБ, погрожували, не давали працювати, вчитися (направлення до Державного інституту театрального мистецтва (ГИТИСу) мені дало литовське міністерство культури, від своїх я його так і не отримав). Усе це так остогидло, що я хотів знайти якусь тиху лагуну, де можна було б розібратися в собі. І Канада для цього вельми підходить. Там немає цієї американської пихатості, усе простіше, канадці скромніші за американців, не такі поверхові. Звичайно, життя там дуже матеріалістичне. Утім, Монреаль за своєю ментальністю, на відміну від Торонто, — місто, швидше, європейське. Я навряд чи зміг би довго жити в Торонто, куди приїжджаю на певний час, наприклад, на зйомки. Я не хотів би жити в Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі, де доводиться бувати. Мені не цікавий американський стиль життя, не подобається їхня їжа, їхній спосіб мислення. Не подобається їхній роблений оптимізм, ці самонавіювання «I’m fine! I’m o’kay! Good! Very good!» Навіть коли у людини проблеми, вона вам буде говорити, що у неї все чудово, все геніально, все дуже добре. Мене нудить від цього. Чому я маю говорити, що в мене все чудово? Канада у цьому відношенні простіша. Там є дуже цікаві режисери, зараз, наприклад, я почав працювати з Робером Лєпажем, на якого молиться сам Някрошюс. Лєпажа, на жаль, тут не знають, але він дуже відомий у Західній Європі, Америці. У кінематографі є цікаві канадські режисери. Проте через оцей панамериканізм вони не такі відомі, як ті, які працюють в Голівуді. Там усе вирішує реклама, яка коштує надто дорого.

До речі, які у тебе відносини з Голівудом?

—?Я знявся в кількох голівудських картинах, зйомки яких відбувалися на території Канади. До речі, американці все частіше знімають у Канаді. Мені в Україні говорили, що бачили мене у фільмі «Проект Єльцина» Роджера Спотісвуда, який знімав фільми про Джеймса Бонда, картини за участю Шварценеггера. Хоч «Проект Єльцина» знімався в Торонто, однак створюється враження, що дія відбувається в Москві. Наш глядач знає також стрічки «Таємний агент Нікіта», «Ідеальний чоловік», в яких я також мав ролі. Нещодавно знявся в одному блокбастері, за два дні заробивши більше, ніж за рік роботи в театрах. Буваю і в самому Голівуді, у мене в Лос-Анджелесі є менеджер, вони, як-то кажуть, око на мене поклали. Якби зараз сюди не приїхав, то вже мав би там якусь роботу. Проте обрав цей ризикований проект, така в мене примха. Я в жодному разі не хочу сказати, що несу якусь місію, просто хочеться тут попрацювати. Хоча буває дуже важко. Наприклад, тут проблеми з дисципліною.

Ти заробляєш на життя лише акторською професією? Про бізнес не думаєш?

—?Усе свідоме професійне життя я був актором, режисером і нічого іншого не вмів робити. Проте мені радили, мовляв, відкрий якусь власну театральну компанію. І в мене були такі думки. Однак я трохи розбещений свободою, яку зараз маю, волію, аби в мене був вибір. Я люблю грати — в театрі, кіно.

В Америці зараз багато наших акторів?

—?Дуже багато, вони зазвичай усі тягнуться до Голівуда. Цей американський сон усіх приваблює. Але влаштуватися там вдається одиницям. Особисто мене кар’єра голівудської зірки не цікавить. Це приблизно те саме, що бути в Україні багатим. Це пекло. Переді мною приклад мого колеги Роя Дюпюї. З ним я знімався в картині «Агент Нікіта», в якій він грав Майкла. Рой дуже відомий, його і в Штатах люблять, намагаються туди затягнути. Однак він не хоче їхати до Голівуда. Він має маєток за містом, трохи менше години їзди від Монреаля. Навколо ліс, гори, озеро. І він туди тікає, навіть якщо має день перерви між зйомками. Голівуд — це шаленство, зачароване коло, з якого ти вже не можеш вирватися. Там більше заробляють, але й витрачають більше.

Ти знімаєшся в кіно, граєш у театрі, ставиш вистави, проводиш майстер-класи. Як витримуєш такі навантаження? Додержуєшся якогось суворого режиму?

—?Не можу сказати, що я людина надто твердого режиму. Намагаюся тримати певний модуль — щоранку збираю себе до купи за допомогою медитації, певних вправ на дихання, на які витрачаю тридцять п’ять хвилин. Однак перевантаження позначаються на сні. Я прокидаюся серед ночі й уже не можу заснути, мушу звільнитися від образів, які виникають під час роботи. Моя методика роботи полягає у тому, що я не відразу шукаю відповідь на всі запитання. Головне — ставити запитання й терпляче чекати відповіді. Відповідь зразу не приходить, коли ж вона постає, я її переадресовую акторам. Важливо весь час звільнятися від цих образів.

Нових емігрантів із СНД не цікавить культура

Ти живеш в Канаді майже п’ятнадцять років. Чи відчуваєш якесь роздвоєння через те, що знаходишся в чужій культурі, серед чужих людей?

—?Звичайно, відчуваю, але я не сказав би, що це якесь антагоністичне роздвоєння. Тим паче, що зараз за океаном чимало новоприбулих з країн колишнього СРСР. Там навіть з’явився якийсь новий феномен, щось таке, чого раніше не було. Ми знаємо першу хвилю еміграції, потім у 40-х роках була друга хвиля, і ось, наприкінці 80-90-х, у США та у Канаді з’явилося багато новоприбулих. Їх там тепер чималенько, й вони навіть не намагаються швидко опанувати мову. Вони в ній не відчувають потреби, оскільки відкривають свої центри, клуби, ресторани. Думаю, нині в Америці виникла нова соціальна ситуація. Люди, які туди прибувають, зазвичай, є дуже поверховими. У них одна мета — якось зачепитися в новій, багатій країні, аби було більше грошей, аби краще жити. Їм ніякого діла немає до культури, до якихось тонких речей. Особисто я з новоприбулими дуже рідко спілкуюся, це для мене закрита територія.

А як американці ставляться до того, що на вулицях усе більше чути російську?

—?Раніше їх це шокувало. У покоління 40-х років сама наявність російської мови вже викликала напруження. Нинішні американці ставляться до цього набагато толерантніше. У Монреалі, де я живу, чудово співіснують усі культури. За що я це місто дуже люблю. Ти можеш бути там ким захочеш, сповідуй будь-яку релігію, ніхто тебе не присоромить, ніхто кривого слова не скаже. Це унікальне у своїй толерантності суспільство, в якому уживаються єврей і палестинець.

Ностальгію, про яку так багато сказано й написано, відчуваєш?

—?Ностальгію породжують передусім люди. Насамперед це батьки, друзі, близькі. І в цьому розумінні ностальгію я, звичайно, відчуваю. А щоб сумувати за якоюсь абстрактною Україною... Я там більше українцем почуваюся, ніж в Україні. Коли ти перебуваєш на території своєї країни, серед земляків, то важко себе відчути українцем. А от коли я виїжджаю за океан, потрапляю в інше середовище, тоді й почуваюся українцем. Я не говорю про це на кожному кроці, а роблю конкретну справу. Працюючи з іноземними акторами навіть не над українською річчю, я у своєму підході до матеріалу залишаюся українцем, і вони це відчувають. Водночас, приїжджаючи додому, я у Києві ще досі не чую рідної мови.

А в своїй оселі ти якось позначив своє українство?

—?Вишитих рушників на стінах немає. Висять великі картини геніального художника Володимира Ковальчука. На одній — митрополит Андрій Шептицький, на іншій — кардинал Йосип Сліпий.

Часто приїздиш на Батьківщину? Що зараз тут є найціннішим заокеанським подарунком?

—?Намагаюся бути в Україні хоча б раз на рік. А впродовж року листів, як і більшість людей, не пишу, спілкуюся по телефону. Щодо подарунків, то тепер усі чекають грошей. Бо що тепер можна привезти? Зараз майже все можна й тут купити.

---

Досьє

Григорій Гладій народився 1954 року в містечку Хоростків на Тернопільщині. Після закінчення 1976 року Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого працював у Харківському театрі ім. Т. Шевченка, 1980 року став актором щойно відкритого Київського молодіжного театру, в якому відразу зіграв головну роль у спектаклі про Миколу Островського, брав участь у пам’ятних для столичних театралів виставах «Піти і не повернутися», «Сірано де Бержерак», забороненому цензурою «Стійкому принці». Потім працював у Литві у відомого режисера Йонаса Вайткуса. Далі навчався режисурі у ГИТИСі на курсі Анатолія Васильєва, працював у театрі Васильєва «Школа современного искусства». 1990 року емігрував до Канади. Першу свою роль у кіно зіграв 1973 року в фільмі «В бій ідуть одні старики». Глядачі також пам’ятають його у фільмах «Така пізня, така тепла осінь», «Повернення Батерфляй», «Загублені в пісках», «Увійдіть, стражденні», «Сірано де Бержерак», «Відступник», «Анна Карамазофф», «Музика для грудня».

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар