«Моє призначення — ініціатива Литвина»

Андрій МИСЕЛЮК
am@gc.kiev.ua

Хто комуніста Адама Мартинюка в січні 2000-го з крісла першого віце-спікера Верховної Ради зняв, той його через майже чотири роки у це крісло й повернув. 18 листопада фракції пропрезидентської більшості (за підтримки комуністів і соціалістів) «відродили Адама», зробивши його першим заступником Володимира Литвина замість Геннадія Васильєва, який пішов на прокурорську роботу. Відразу після голосування новоспечений перший віце-спікер дав інтерв’ю «Контрактам».

Адам МАРТИНЮК

— Пане Адаме, як ви самі розцінюєте своє призначення: як відновлення зневаженої під час «оксамитової революції» 2000-го року справедливості, як ситуативний союз комуністів з фракціями більшості чи як стратегічну домовленість з цими фракціями заради реалізації проекту політичної реформи?

— Напевно, всього потроху. Ухвалення рішення щодо моєї кандидатури сталося багато в чому завдяки збігу обставин. Визначальним, швидше за все, став чинник політичної реформи. Зацікавленість фракцій більшості в тому, щоб вона відбулася, примусила їх шукати союзників, які твердо дотримуватимуться цієї мети. Ще одне: більшості була потрібна підтримка для призначення Геннадія Васильєва генпрокурором, аби бути впевненими в тому, що він пройде. І голоси комуністів це забезпечили. Якби не голосування «за» нашої фракції, у багатьох депутатів були б сумніви — чи варто підтримувати цю кандидатуру. Знаючи, що ми голосуватимемо, й інші мусили голосувати. Інакше могли б бути зовсім інші підсумки голосування.

Зрештою, відверто кажучи, моє призначення — це багато в чому особиста ініціатива голови Верховної Ради Литвина. Адже спікер зацікавлений в тому, щоб поруч із ним була людина, яка, вибачте за нескромність, непогано знає регламент і допомагає вести засідання.

— З Литвином вас давно зв’язують трудові контакти: ви разом підробляли сторожами в агрофірмі «Україна» у Києві ще 1992 року. Нині ви разом керуватимете парламентом. Досі у вас зберігалися хороші особисті стосунки. Чи вони зміняться?

— Насправді ми познайомилися не 92-го, а раніше. Ще 1988 року, коли я прийшов працювати до ЦК КПУ, Литвин уже працював там. А на початку 90-х, справді, ми разом працювали в одній фірмі, до того ж я складав Литвину протекцію для влаштування. У нас по життю дуже хороші особисті стосунки, які тривають понад десять років. І я не думаю, що з моїм нинішнім призначенням ці взаємини зміняться. Парламент — дуже демократична установа. Тут усі депутати, всі рівні. Сьогодні ми сидимо в сесійній залі, завтра нас можуть пересадити в інше місце. Тут немає залежності, яка буває в уряді, інших структурах, де чиновників призначають. Тут людей обирають.

— А як щодо стосунків комуністів з іншими фракціями опозиції?

— Моє призначення на відносини з опозицією жодним чином не вплине. Як ці взаємини складалися, так і складатимуться. Те, що нам політично вигідно буде підтримувати — ми підтримуватимемо. І виступатимемо в цих питаннях з іншими фракціями опозиції. Те, що йтиме врозріз з нашими ідеологічними інтересами, — не підтримуватимемо. Ніколи, наприклад, «Наша Україна» не проголосує за ратифікацію угоди про створення Єдиного економічного простору. Ми ж за ЄЕП голосуватимемо. Натомість ми ніколи не йтимемо у фарватері «Нашої України» і не підтримуватимемо вступ України до НАТО, тоді як фракція Ющенка та БЮТ голосуватимуть «за». І таке інше: є ціла низка питань, де ми ніколи не будемо єдині, і ніхто з нас цього не приховує. Тут будуть суто політичні моменти, і кожен виходитиме зі своєї ідеології.

Так само фракція КПУ дотримуватиметься практики ситуативних домовленостей з тими, хто входить до більшості. Наприклад, ратифікувати угоду щодо ЄЕП більшість і комуністи зможуть тільки разом.

— А як ви тепер, з президії ВР, дивитиметеся на колег з опозиції, які блокують засідання парламенту?

— Нормально — чесними очима.

— На вашу думку, операцією «Комуніст Мартинюк — перший віце-спікер» Адміністрації Президента вдалося остаточно роз’єднати опозиційні сили?

— Ні. До сьогоднішнього дня опозиція не була єдиною, такою вона й залишиться, тобто суто ситуативною спілкою. Проте там, де йдеться про захист опозиції від наступу влади, ми, як і раніше, будемо єдині. Візьмімо, наприклад, ситуацію зі з’їздом «Нашої України» в Донецьку. Незважаючи на те, що події неоднозначні, ми підтримуємо позицію «Нашої України» — такій практиці треба давати відсіч.

— Ваше призначення — це також виграш і більшості?

— Від мого призначення фракції більшості нічого не виграли. Гадаю, вони розуміли, кого підтримують. Напевно, я показав усією своєю діяльністю (зокрема, коли очолював підготовчу групу на початку роботи парламенту цього скликання), що мені як людині та політику можна довіряти і що я діятиму, зважаючи передусім на закони, чесно й порядно.

— Чи є тепер у парламенті гарантовані 300 голосів на підтримку проведення політреформи?

— Треба ще працювати. 300 голосів на сьогодні немає — трохи не вистачає. Проте шанси набрати таку кількість зростають. Гадаю, в лютому-березні 300 голосів «за» ми отримаємо. І реформа відбудеться.

— Як ви ставитеся до пропозиції фракції СДПУ(О) змінити віце-спікера Олександра Зінченка на Нестора Шуфрича?

— Негативно. Бо тут є суто етичні моменти.

— Однак прихильники цієї рокіровки стверджують, що прихід Шуфрича до президії сприятиме ефективнішій роботі керівництва ВР...

— Я так не думаю. До того ж у парламенті питання вирішує не президія, а депутатська зала. Керівництво парламенту, зокрема й Голова ВР, не може вплинути на прийняття рішення, якого вони хочуть. Якби президія щось вирішувала чи могла впливати кардинально на прийняття рішень, тоді, можливо, й можна було б говорити про необхідність цієї заміни. Поки що не варто.

— Розблокування роботи ВР означає зняття з порядку денного пропозиції переділити парламентські комітети?

— Сказати, що це питання вирішено остаточно — не можна. Проте я думаю, що всі здорові сили в парламенті прагнутимуть це питання не порушувати. Бо інакше роботу ВР буде остаточно заблоковано — до питання переділу комітетів неминуче додадуться вимоги провести ротації в уряді. Тому я вважаю, що представники більшості до парламентських виборів питання про переділ комітетів не порушуватимуть.

— Ви впевнені, що цього разу втримаєтеся в кріслі до парламентських виборів?

— Втрата крісла — це для мене не нове. У житті треба все пройти, тоді відчуєш усі його нюанси. Головне — залишитися при цьому людиною.

---

Досьє «Контрактів»

Адам МАРТИНЮК народився 16 серпня 1950 року в селі Верби Любешівського району Волинської області. 1972 року закінчив Луцький державний педагогічний інститут, викладав історію в середній школі села Велика Глуша Любешівського району. 1975-1981 — працівник Інституту суспільних наук АН України, кандидат історичних наук. 1981-1991 — на роботі в Комуністичній партії України, до вересня 1991-го — перший секретар Львівського міського комітету КПУ. 1991-1993 — охоронник службових приміщень в агрофірмі «Україна». З 1991-го — член Соціалістичної партії України. 1992-1993 — головний редактор газети «Товариш».

Після відновлення КПУ — головний редактор газети «Комуніст» (до жовтня 1997 року). З 1993 — секретар, з березня 1995 до червня 2000 року — другий секретар ЦК КПУ. З 1998-го — народний депутат, № 6 у виборчому списку Компартії. 9 липня 1998-21 січня 2000 — перший заступник Голови Верховної Ради. Травень 2002 — листопад 2003 — член фракції КПУ (з 19 листопада 2003-го — позафракційний). 18 листопада 2003 року 291 голосом «за» обраний першим заступником Голови ВР.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
am@gc.kiev.ua&data=24-11-2003&urll=/show/ukr/article/1277/4720031277.html','sendnews','width=650,height=400,resizable=yes,scrollbars=no');return false"> Оцiнити статтю		am@gc.kiev.ua&data=24-11-2003&urll=/show/ukr/article/1277/4720031277.html','sendnews','width=650,height=400,resizable=yes,scrollbars=no');return false"> Ваш коментар