Хочу повернутися

Наталія ГУЗЕНКО, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Екс-голова Партії зелених Віталій Кононов шкодує, що може тільки спостерігати за великою грою в політику

Наприкінці 90-х ви були відомим публічним політиком. Після того як Партія зелених двічі поспіль програла парламентські вибори, зникли з поля зору. Чим зараз займаєтеся?

— Практично тим самим — роботою в партії. Тільки після того, як ПЗУ перестала бути публічною, вона почала займати значно менше часу. В години, що звільнилися, почав шукати для себе інші заняття. Звісно, почуваюся розчарованим, адже даремно згаяв стільки часу, але це життя — треба змиритися. Я думав і все робив для того, щоб в Україні прижилася європейська модель із безліччю партій і «зелені» змогли посісти своє місце в цій системі. Але країна обрала американську модель, і люди підтримують не партії, а конкретних людей. Думаю, останнім могіканином був Мороз, який навряд чи вже повернеться. Потім підуть комуністи, і владу поділять дві чи три партії. «Зеленим» найближчими роками на місце у великій політиці розраховувати не слід. Тому партія готується до місцевих виборів, розглядає скарги населення на дії забудовників, на розподіл ділянок. За ПЗУ я не турбуюся. Просто зараз такий період. Я ж намагаюся адаптуватися до цінностей молодих людей, навіть якось узяв участь у дефіле на Ukrainian Fashion Week. Світ моди раніше мені здавався порожнім, але й там є свої переваги — він передбачуваніший.

Великі гравці свідомо витісняють з ВР малі партії

Ви зайнялися якимось бізнесом?

— Ні. Реалізую екологічні програми, борюся зі СНІДом, з расизмом в Україні, працюю в Східно-Європейському інституті розвитку. Лобіюю деякі екологічні проекти і, якщо вони будуть успішними, отримаю свої 10%. Тож я постійно зайнятий, але офіційного місця роботи в мене немає. Як можна без офіційної роботи? Ось нещодавно телефонувала сестра й цікавилася, коли я нарешті знайду роботу. Я відповів: «А навіщо? Справа й так знайдеться».

Чому в 2006 році ви стали головою політради, склавши повноваження голови партії, яким були з 1992-го? Це почесне заслання?

— Я довго був біля керма і страшенно втомився шукати гроші на утримання ПЗУ. Будь-яка партія, що має відділення в областях, — дороге задоволення, що обходиться в $100-150 тис. на місяць. І жодні членські внески ці витрати покрити не можуть. У партії було багато молодих політиків, які хотіли покерувати і зробити політичну кар’єру. Крім того, у них були і є свої бізнеси, за рахунок яких вони можуть утримувати партію. А я залишився ідеологічним лідером.

Чому головою став Володимир Костерін, який у 2006 році проходив до парламенту за списком Нашої України? Тоді ж його звинуватили у бажанні прибрати ПЗУ до рук і називали головним винуватцем розколу, коли на позачерговому з’їзді ваші заступники відправили вас у відставку.

— Ця історія давно себе вичерпала, і більше ніхто в партії не вважає Костеріна узурпатором. Чому він став головою ПЗУ? Це молодий, активний політик, успішний бізнесмен. А в списках НУ він був тому, що ми хотіли хоч одного члена партії провести до парламенту. Це були умови нашого виживання, тому що, беручи участь у виборах-2006, ми навіть не розраховували на проходження до парламенту.

Яка була помилка на виборах? Чому ПЗУ, пройшовши до ВР у 1998 році, потім програла двічі поспіль?

— У 2002-му наш програш забезпечили політтехнологи Леоніда Кучми — нас розвели, як хлопчиків. Перший час, ще наприкінці 90-х, у парламенті зелених асоціювали із провладними силами. Щоб дистанціюватися від Кучми, я вирішив узяти участь у виборах 1999 року. Попри непотрапляння в десятку лідерів, участь принесла свої плоди: рейтинг партії становив близько 6%. Але потім Кучма в інтерв’ю почав розповідати, що За Єдину Україну після проходження до парламенту блокуватиметься із «зеленими» та Жінками за майбутнє, яких очолювала його дружина. Відтоді наш рейтинг почав падати. Можна було відразу дистанціюватися,виступити зі спростуванням, але більшість у партії вирішила, що це зіграє нам на руку: За ЄдУ нібито сприймалася як сильна і стабільна партія. Розрахунок виявився неправильним. У 2006 році нашою основною помилкою було те, що ми не врахували важливого нюансу: більшість виборців «зелених» живуть на сході та півдні України. У 1998-му саме вони і привели нас до перемоги. Цей електорат ми втратили, коли підтримали Віктора Ющенка у 2004-му на президентських виборах. На Донбасі нас почали вважати зрадниками, а помаранчеві нам так і не подякували, навіть вирізали фотографії з нашими прапорами з усіх альбомів, присвячених революції, — не знайшов жодного кадру, хоча не раз особисто виступав зі сцени на Майдані. Я симпатизував Ющенкові, але зараз я розумію, що краще б ми тоді промовчали. Крім того, на виборах-2006 голоси ділилися між великими партіями. Цьому сприяла, наприклад, Юлія Тимошенко — вона їздила регіонами і говорила про різні партії: «Вони хороші, але все одно програють». Приміром, не пройшов Олег Тягнибок, хоча його підтримувала половина Галичини і голосів для подолання прохідного бар’єра до парламенту вистачило б. Право залишитися дали тільки партіям, потрібним для певного балансу сил.

Як ви сприйняли повторний програш?

— Важко. Після програшу 2002 року я сподівався на наступні вибори, шукав на них гроші. Після другого програшу довелося прощатися з надією на повернення до парламенту, було боляче, хоч я й намагався не показувати цього. Більше страждали мої колеги, для багатьох це було шоком. Ми не блокувалися з іншими партіями, тому деякі депутати, зрозумівши, що їхні інтереси не забезпечуються, йшли. Так, ПЗУ залишили Олег Шевчук (зараз нардеп від БЮТ. — Прим. Контрактів), Василь Хмельницький (нардеп від ПР, раніше від БЮТ. — Прим. Контрактів).

Прикро було? Тим більше що Василь Хмельницький, кажуть, приватизував Запоріжсталь завдяки ПЗУ.

— Ні. Вони перспективні політики, і ПЗУ їм не підходила. Щодо Хмельницького можу сказати, що він приватизував Запоріжсталь нібито за домовленістю з Валерієм Пустовойтенком. Просто використовував свій депутатський вплив, але партію не залучав. А взагалі відхід з парламенту не був для мене трагедією. Тільки іноді, коли спостерігаю за домовленостями, аферами, виступами у ВР, розумію, що йде велика гра, правила якої я знаю. Але мене туди поки що ніхто не бере, хоча я й хотів би повернутися і взяти участь.

Хто він

Зелена поміркованість

Багато років Віталій Кононов був незмінним керівником тепер маловідомої, але однієї з найстаріших політичних команд у країні — Партії зелених України.

Випускник Київської політехніки, фахівець у галузі органічного й нафтохімічного синтезу до «зелених», за його словами, потрапив випадково. Почув про німецький екологічний рух, зацікавився і прийшов на засідання асоціації «Зелений світ», заснованої у 1987 році письменниками Олесем Гончаром, Сергієм Плачиндою та епідеміологом Юрієм Щербаком. Потрапивши випадково, затримався надовго. Попрацювавши кілька років у Київраді (де разом зі своїм майбутнім заступником Олегом Шевчуком домігся у 1990 році проголошення міста територією, що постраждала від Чорнобильської катастрофи), Віталій Кононов був обраний на посаду голови ПЗУ.

Під його керівництвом партія йшла до влади тихо і ненав’язливо. Не беручи участі у парламентських виборах

1994-го, у 1998-му ПЗУ пройшла до Верховної Ради, отримавши на виборах 5,4% голосів українців. Козирем партії було нестандартне на той час просування власного бренда. Ведучи передвиборчу агітацію, «зелені» не обіцяли зламати корупційну систему і забезпечити всім райське життя. Акцентом кампанії стала демографічна криза, представлена «зеленими» у вигляді соняшника з попереджувальним гаслом: «Нас уже не 52 мільйони!». Потрапивши до парламенту, вони намагалися поводитися нестандартно: демонструючи екологічну репутацію, депутати від ПЗУ перший час приїжджали до ВР на велосипедах. Але вистачило їх ненадовго — уже через місяць всі партійці пересіли на звичні Мерседеси. Єдиною яскравою плямою залишалася незвичайна зачіска самого Кононова — кінський хвіст. Утім, і цю фішку «зелені» втратили — перед виборами у 2006 році Кононов демонстративно обрізав його під час телеефіру.

У парламенті лідер «зелених» нічим, крім зачіски, не вирізнявся: без особливого завзяття дотримувався лінії Банкової, уникав різких оцінок опонентів,  задовольнявся членством у парламентському Комітеті з питань молодіжної політики, культури та спорту й особливо не виявив себе ні в ході «оксамитової революції», ні під час касетного скандалу. Стримана політика і невисока впливовість втілилися у мізерну кількість постів, що дісталися партії: у виконавчій владі «зелені» отримали лише посади міністра екології та природних ресурсів і голови Держкомітету зв’язку та інформації.

Поміркованість «зелених» не завадила Кононову в 1999 році взяти участь у президентських виборах. Але він виявився не готовим до них, набравши 0,29% голосів і посівши третє місце з кінця списку з п’ятнадцяти кандидатів. Утім, за визнанням самого Кононова, партія не розраховувала на перемогу, а хотіла одержати привід не підтримувати Леоніда Кучму і залишитися формально нейтральною в очах виборців. Мляві спроби дистанціюватися від Леоніда Даниловича не допомогли їй пройти до парламенту ні в 2002-му, ні в 2006-му.

Про Кононова, який керував партією 14 років, його колеги відгукуються як про внутрішнього миротворця. Політикові довгий час вдавалося мирити ветеранів партії з бізнесменами, які прийшли до лав «зелених» напередодні парламентських виборів. Але після другого програшу примиряти антиподів було вже неможливо — у партії назріла криза довіри до самого Кононова. Спочатку заступники Віталія Миколайовича відправили його у відставку, у відповідь він звільнив двох своїх заступників. Тодішній заступник голови партії Сергій Курикін зізнався Контрактам, що інвестори, які вклали гроші в «зелених», не тільки виставили рахунок партійному керівництву, а й спробували отримати бренд партії. Ініціатором розбору прольотів, якщо вірити партійним інсайдерам, був Володимир Костерін (екс-заступник Кононова, № 124 у списку НСНУ періоду 2006 року, з його ім’ям пов’язують Трансбанк і холдинг «МедіаДім», до якого входять телеканал «Тоніс» і щоденна газета «24»). Костерін і Кононов усе заперечували. Але через кілька місяців саме Костерін змінив раніше незмінного лідера «зелених», а Кононов став головою політради ПЗУ — почесним ідеологом, який не бере участі в економічному житті партії.

Кар’єра «зеленого»

Серпень 2006 р. — став головою політичної ради ПЗУ

Березень 2006 р. — програв парламентські вибори

2002 р. — програв парламентські вибори

1999 р. — програв президентські вибори

1998 р. — народний депутат України, член Комітету Верховної Ради з питань молодіжної політики, фізичної культури та спорту, голова фракції ПЗУ у Верховній Раді

1992 р. — обраний головою Партії зелених України

1990 р. — депутат Київської міськради

1974 р. — майстер, начальник дільниці Українського відділення Долгопрудненського ОПУ Всесоюзного тресту «Оргхім»

1974 р. — закінчив хіміко-технологічний факультет КПІ

2 квітня 1950 р. — народився у м. Кобулеті (Грузія)

Про нього

В’ячеслав ПОТАПЕНКО,
керівник секретаріату ПЗУ в 2005-2006 роках

— Віталій Кононов — талановитий політик з хорошою інтуїцією. З ним приємно спілкуватися, він чудово веде переговори, вміє оцінювати політичні розклади, аналізувати поточні події. Утім, хоча свого часу й зробив дуже багато для розкручування бренда ПЗУ, йому багато чого не вдалося. У 1998 році Партія зелених стала свіжим ковтком повітря, була цікавою і незаангажованою, тому виборці віддали за неї свої голоси. Якби «зелені» й надалі займали нішу проти всіх, то могли б розраховувати на підтримку електорату. Проте були різні компромісні варіанти, різні течії в партії і бракувало жорстко визначеної лінії, тому після того, як новизна зникла, партія стала нецікавою виборцеві, просто однією з багатьох. Віталій Миколайович ніколи не був орієнтований на здобуття влади будь-якою ціною, не був жорстким і цинічним, орієнтувався швидше на свої внутрішні відчуття. Якби все було інакше, то й результати виборів у 2002 і 2006 роках були б не такими. Але в невизначених ситуаціях Кононов просто уникав прийняття рішень. А в 2006-му навіть склав із себе повноваження голови ПЗУ, бо не міг зрозуміти, що робити далі.

Сергій ЛУГОВИК,
голова всеукраїнської громадської молодіжної організації «Зелена молодь України»

— З Віталієм Кононовим я познайомився у 2004-му на першотравневій демонстрації ПЗУ. Того самого року керував його виборчою кампанією на президентських виборах. Тоді ми познайомилися ближче. Віталій Миколайович чуйний і привітний, я не чув від нього брутального слова. Це нестандартний керівник, чітко розуміє принципи роботи організації і вирішує питання виключно з керівниками партійних структур. Зважаючи на порядок у партії, дисципліну, можна сказати, що Кононов вибагливий і жорсткий керівник, але водночас справедливий.

У 1998 році «зелені» потрапили до парламенту, бо були затребуваними, їхні ідеї були новими і свіжими, вони провели яскраву передвиборчу кампанію. Програш на наступних виборах позбавив ПЗУ своєрідного баласту: в 2002-му її залишили люди, які використовували успіх партії в інтересах власного бізнесу. А ось у 2006-му, коли з партії пішов Сергій Курикін, у команді стався розкол. ПЗУ усвідомила, що в тому руслі, у якому розвивалася, далі йти не вийде. Щоб не виглядало так, ніби виконавці змінюються, а верхівка залишається, Віталій Миколайович пішов з посади голови ПЗУ. Але він досі відіграє величезну роль у партії — відійшов від головної менеджерської позиції, але залишився головним ідеологом ПЗУ. Навряд чи Кононов повернеться у велику політику, бо розуміє, що він уже не активний політик, а швидше політик-філософ.

Борис БЕЗПАЛИЙ,
народний депутат ІІІ скликання

— Віталій Кононов справді нестандартний, починаючи із зовнішності й закінчуючи неординарними поглядами. Я пам’ятаю його ще до приходу в парламент, десь наприкінці 80-х. «Зеленим» він не був ніколи, адже вони мають навіть при владі залишатися у вічній опозиції. А Кононов увесь час перебував на межі влади й опозиції. Звісно, це нормально, що він шукав взаєморозуміння з усіма, але, мені здається, це відбувалося не на грунті ідеології ПЗУ. На перше засідання парламенту депутати ПЗУ приїхали на велосипедах, думаю, якби вони й надалі так їздили, а не пересіли на Мерседеси, то досі були б у ВР. Насправді фракція ПЗУ ніколи не була по-справжньому «зеленою», вона просто пофарбована в зелені кольори. Технологи ПЗУ добре все прорахували і зайняли «зелену» нішу, щоб косити на ній «зелені». Віталій Миколайович — непоганий організатор, але до рівня топ-політики не дотягував і не дотягує. Він контактний (мені складно припустити, що в нього були і є політичні вороги), вміє домовлятися, слухати опонента, лояльний. Саме тому в парламенті підтримував нормальні стосунки і з Кучмою, і з Морозом. Кононов зараз був би в політиці не зайвим. Не серед лідерів — це не його вагова категорія. Але був би хорошим командним гравцем, який вміє знаходити змістовні компроміси, а не погоджуватися на що завгодно. Хоча все, що з ним сталося, — і успіх, і політичні присмерки — є закономірним.

Володимир КОСТЕРІН,
голова Партії зелених України

— Діяльність Віталія Миколайовича безумовно заслуговує подяки й визнання з боку громадськості. Адже він завжди виступає за те, щоб захист навколишнього середовища й покращення екологічної ситуації були пріоритетами державної політики. А це пов’язано з основною метою Партії Зелених України – забезпечити безпечне й гідне життя для нинішніх і майбутніх поколінь. За час своєї роботи в парламенті фракція ПЗУ й особисто Віталій Кононов доклали чимало зусиль, щоб Україна мала можливості для динамічного розвитку й збереження навколишнього середовища. Екологічна безпека – це основа національної безпеки, тому політика країни безумовно повинна мати Зелене забарвлення.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар