Як пройти до бібліотеки

Олена СЕРЕДА, Яніна КУДЬ, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Академік Олексій Онищенко поставив за мету створити бібліотеку майбутнього

Генеральний директор Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського, академік НАН України Олексій Онищенко розповів Контрактам про те, що:
1) у 14 років босоніж пішов із дому
2) Микита Хрущов не любив філософів
3) у СРСР робота в Інституті філософії була єдиним способом на казенні гроші вивчати релігію
4) більшість науковців і надалі працюватимуть, навіть якщо їм перестануть платити зарплату
5) стати академіком нескладно

58 років тому Олексій Онищенко, голодний, обідраний сільський хлопець, приїхав до столиці вступати до університету і зробив карколомну кар’єру. Пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до заступника директора Інституту філософії. Протягом останніх 15 років академік НАНУ Онищенко керує Національною бібліотекою України імені Вернадського. На його рахунку понад 300 наукових праць із філософії, культурології, релігієзнавства та соціології. Але наймасштабніша його робота — створення бібліотеки, яка, по суті, є науково-інформаційним центром країни. Тут сконцентровані знання з усього світу на всіх можливих носіях.

Блудний син

 Ви свідомо присвятили своє життя науці чи просто так склалися обставини?

— Свідомо. З дитинства любив читати книжки, розмірковувати і щось досліджувати, знаходити закономірності. Займатися науковою діяльністю почав усупереч обставинам. Я виріс у селі на Полтавщині, де була тільки початкова школа — 7 класів. У 1941 році вступив до 1-го класу, але через два місяці школу закрили. Коли у 1943-му її знову відкрили, я вже вмів непогано читати, писати і рахувати. Річ у тому, що в мене були старший брат і дві сестри. Усі вони потроху займалися моєю освітою. Тож від програми я не відстав і відразу пішов до 3-го класу.

В інтернеті багато мотлоху, а тут ідеальний лад

Після закінчення школи вирішив продовжити навчання у Києві. Босоніж, у лляних сорочці та штанях, зі свідоцтвом про закінчення семи класів і шматком хліба за пазухою я вийшов з дому. До райцентру дістався пішки, звідти на даху вагона поїзда вирушив до столиці. Доїхавши, став розпитувати у перехожих, де можна знайти який-небудь навчальний заклад, при якому є гуртожиток, а учням видають форму. Адже не було у що вдягтися! Один із перехожих розповів, що неподалік Володимирського собору є Вище військове училище зв’язку. Не роздумуючи, попрямував туди. Але у приймальній комісії пояснили, що гуртожитку в них немає, а форму учні купують власним коштом. Довелося повернутись додому.

Чому чотирнадцятирічному хлопчикові так хотілося виїхати з рідного села?

— Напевно, тому що ніяк не міг задовольнити свою пристрасть до книжок — у селі їх було вкрай мало. Деякі перечитував по багато разів. Особливо захоплювали «Кобзар» Тараса Шевченка, «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо і, трохи пізніше, «Дубровський» Пушкіна. З прочитаного зрозумів, що за межами села є багато чого цікавого, тож мені хотілося побачити все на власні очі!

Як же ви продовжили навчання?

— Директора нашої семирічки перевели на роботу до середньої школи сусіднього району. Він запропонував мені продовжити навчання там. Після закінчення 8-го класу безуспішно намагався вступити до артилерійського училища — не підійшов за віком. Після 9-го подав документи до залізничного училища, але не пройшов медкомісію. Річ у тому, що наша родина жила вельми скромно, якщо не сказати бідно. Тому вступ до навчального закладу, де можна було якось прогодуватися (адже учнів профтехучилищ та воєнних училищ годували коштом держави), для мене тоді був заповітною метою. Пам’ятаю, один знайомий хлопчина, що навчався в місті на машиніста, якось приїхав до нас у рідне село на канікули і хизувався формою. На ті часи він виглядав розкішно! Звісно, мені теж закортіло вступити! Не втрачаючи надії і набравшись досвіду після всіх своїх невдач, закінчивши школу, я вступив до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на філософський факультет.

Чому вибрали саме філософію?

— Загалом я їхав до столиці, ще не вибравши спеціальність. Знав тільки, що хочу бути гуманітарієм. У приймальній комісії університету з’ясував, що, наприклад, на філологічний та історичний факультети конкурс дуже великий, тому йти туди марно. А ось на філософський факультет охочих вступити було менше, тому що він вважався найважчим. І я вирішив піти шляхом найбільшого спротиву. Це й зумовило мій вибір. Але й тоді, у 1950-му, стати філософом було непросто. Щоправда, існував ліміт: 25% студентів — вихідці із села, 50% — з робітничого класу і 25% — інтелігенція. Завдяки сільському ліміту і вступив.

Ви хочете сказати, що до вступу практично нічого не знали про філософію?

— Ну що ви! Все ж таки у школі ми трохи читали і Чернишевського, і Добролюбова, і Сковороду, тож якесь уявлення було. І, слід зазначити, я дуже швидко увійшов у смак. Усі п’ять років навчання в університеті був відмінником і одержував підвищену стипендію. До речі, тодішньому генеральному секретареві Микиті Хрущову чомусь не подобалися філософи, тому нам видали дипломи, у яких у графі «спеціальність» було написано не «філософ», а «історик-філософ».

Чому після закінчення університету ви не працювали за спеціальністю?

— У ті роки, як ви, напевно, знаєте, була система розподілу. Сталося так, що в 1956-му (рік мого випуску) філософських вакансій просто не виявилося. Деякі однокурсники поїхали до якихось Богом забутих сільських шкіл викладати історію. Мені не хотілося повторити їхню долю. Водночас у країні був гострий брак журналістів. Щоб його заповнити, ними за розподілом могли стати випускники непрофільних факультетів. Я вирішив, що для філософа це корисний досвід, можливість побачити справжнє життя і навчитися цікаво викладати свої думки на папері. Трудовий шлях почав у тернопільській обласній газеті «Вільне життя». Пропрацював там три роки, доки випадково не зустрів колишніх однокашників, які після закінчення аспірантури займалися науковою діяльністю в Інституті філософії. Я теж хотів навчатися далі. У мене навіть були відповідні рекомендації, оскільки закінчив університет із червоним дипломом. Але зі стажем шанси вступити до аспірантури були значно вищими. Словом, після тієї зустрічі вирішив знову їхати до столиці.

Релігія державним коштом

Складно було вступити до аспірантури?

— Звісно! Конкурс в Інституті філософії був дев’ять осіб на місце! До речі, успішно його витримати мені допомогла журналістська практика. У цій професії важливими є спритність, кмітливість і, звісно, вміння логічно і гарно викладати свої думки. На вступних іспитах пустив у хід усі ці навички.

Ви пропрацювали в Інституті філософії багато років — пропагували атеїзм?

— Офіційна ідеологія, звісно, містила в собі критику релігії. Але й у ті часи справжній науковець не міг не розуміти, що релігія — невід’ємна частина не тільки філософії, а й усієї історії, культури. Неможливо просто викреслити цей феномен з життя соціуму і назавжди забути про нього. І я, людина з глибинки із сильними обрядовими та релігійними традиціями, розумів це краще за будь-кого. Що таке, наприклад, Великдень у селі? Це завжди велике свято незалежно від того, яка влада в країні. Досить швидко зрозумів, що в тих, хто намагається викорінити релігію, немає жодних шансів. Вона існувала й існуватиме вічно хоча б як психотерапевтичний інструмент, що допомагає заспокоїти людину в кризових ситуаціях, дати їй надію на краще. Утім, не подумайте, що я був дуже релігійним і моя робота в Інституті вступала в конфлікт з моїми переконаннями. Аж ніяк! Я передусім науковець, який, максимально дистанціюючись від оцінних суджень, вивчає те чи інше явище неупереджено. І маю сказати, що працювати всередині державної структури, яка продукує атеїзм у масову свідомість, було надзвичайно цікаво. Мабуть, це був єдиний спосіб державним коштом вивчати релігію, її історію, сутність... Але феномен атеїзму — це також цікаве і варте уваги явище. Я не кажу про просте, примітивне заперечення існування Бога. Йдеться про світоглядну проблематику, що містить об’єктивне осмислення всього сущого без посилань на містику, практичну взаємодію людини з природою, у якій немає місця вірі в те, що хтось зверху якимось надприродним чином керує нашим життям. Роки, проведені в Інституті філософії, я присвятив вивченню теорії пізнання, онтології, масової свідомості. Втім, у радянські часи треба було виконувати і планові завдання. Тому займався релігіє- та атеїзмознавством, соціологією.

Ви написали понад 300 наукових праць із філософії, культурології, релігієзнавства та соціології. Яку з них можете виокремити?

— Не можу сказати, що якоюсь роботою задоволений більше, ніж іншими. Та й взагалі все, що вже зроблено, написано чи опубліковано, — пройдений етап, сторінка, яку потрібно вміти перегорнути. Упевнений, що найцікавіше попереду. На кар’єрі науковця, задоволеного своєю роботою, можна поставити хрест. Виходить, він зупинився у розвитку, не зростатиме далі. Щодо мене, то якщо вдасться реалізувати те, над чим зараз розмірковую, довести до логічного завершення свої фрагментарні записи, звести їх воєдино, тоді, можливо, задовольнюся. Хочу закінчити філософську працю, у якій вдалося б узагальнити і життєвий, і науковий досвід, показати, яких значних результатів може домогтися людина, спираючись виключно на свій розум, відволікаючись від власних ситуативних настроїв.

Коли і чому ви пішли з Інституту?

— В Інституті філософії пропрацював понад 20 років і залишив його, обіймаючи посаду заступника директора. Річ у тому, що мені запропонували цікавіше заняття. Тоді, у 1979-му, в Україні відкривалася філія союзної Академії суспільних наук, робота якої була спрямована на соціологічні дослідження реального життя. І мені запропонували її очолити. Це були часи, коли соціологія не те що б увійшла в моду, але стала актуальною, знайшла нову проблематику. Я завжди цікавився цією наукою, тому не міг відмовитися від можливості увійти до нового наукового кола знайомств, зайнятися не історичними, а сучасними дослідженнями, відвідувати спеціалізовані конференції, подорожувати...

Для радянської наукової інтелігенції розпад Союзу був надзвичайно складним періодом. Як його пережили ви?

— Знаєте, мені було важко і у війну, і в голодні студентські роки, але тоді я знав, що все влаштується: закінчу навчання, піду працювати. А після розпаду Союзу була гнітюча невизначеність. За читання лекцій платили копійки, на які неможливо було прогодуватися. Але науку не кидав. Той, хто скуштував цей плід, поринув у процес наукового осмислення життя, не може відмовитися від обраного шляху. Більшість науковців працюватимуть, навіть якщо їм перестануть платити. Багато моїх колег тоді влаштувалися у комерційні структури або відкрили власний бізнес, але й зараз потихеньку, для свого задоволення, щось досліджують, читають, пишуть...

А тоді, особливо з 1991 по 1997 рік, для мене матеріальною допомогою було те, що ми разом із дружиною готували дописи для відривних українських народних календарів. За три-чотири місяці могли зробити близько 150 таких дописів і отримати від 3 до 5 грн за кожен.

Не думали виїхати за кордон?

— На схилі літ? Хто нас там чекає? Не хотілося бути в когось на побігеньках і одержувати зарплату лаборанта, хоча вона вища, ніж в Україні директорська. Тому й надалі займався своєю справою, очікуючи кращих часів.

Позакласне читання

Над чим ви працювали під час перебудови?

— У той час захопився ідеєю створити загальнокультурний науково-інформаційний центр, у якому концентрувалася б інформація з усього світу, причому на різних носіях: і паперових, і електронних. З цією пропозицією не раз звертався до керівництва Академії наук України. Мені відмовляли, коштів на створення нової структури не було. А в 1992 році звільнилася посада директора Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Мені запропонували на її базі розпочати роботу зі створення задуманого інформаційного центру. Звісно, погодився. Зараз наша бібліотека є головним науково-інформаційним центром України. У ній понад 40 підрозділів, сформованих за різними напрямами (української книжки, рукописи, біографічні розвідки тощо), кілька центрів (консервації та реставрації, комп’ютерних технологій тощо), Фонд президентів України та Служба інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади. У бібліотеці ми хочемо зібрати все, що колись було написано і надруковано в Україні, потім те, що було написано про Україну за кордоном, а після цього всі письмові добутки українців у світі. Тільки тоді ми матимемо повну інформацію про нас і нашу країну.

Найцікавіше в академіка попереду

Нам багато що вдалося зробити, але основне ще попереду. Потрібно створити потужну інфраструктуру, яка дозволить оперативно акумулювати, відпрацювати і систематизувати новітню інформацію з усіх напрямів знань, забезпечити доступ до неї. Бракує фахівців, здатних упоратися з колосальними обсягами інформації. Але вже зараз є чим пишатися. Щодня нашу бібліотеку відвідує близько 2 тис. науковців, фахівців, аспірантів і студентів, а інтернет-портал бібліотеки — більш ніж 10 тис. користувачів.

Яка література має найбільший попит у вашій бібліотеці?

— Здебільшого про банківську справу та фондовий ринок. Студенти зазвичай ідуть до бібліотеки в пошуку інформації для курсових і дипломних робіт. Художню літературу читають мимохідь. Приміром, набридло людині сидіти над вищою математикою, вона бере збірник віршів або роман. Якщо подовгу не виходити з бібліотеки, втому завжди можна компенсувати читанням лірики, особливо поезії.

Чи зменшилася відвідуваність бібліотеки з появою інтернету?

— Порівняно з 90-ми роками навіть збільшилася. Річ у науковій специфіці установи. Такого обсягу спеціалізованої інформації в Україні більше ніде немає. А взагалі інтернет, як на мене, — безодня, де багато не тільки актуальної інформації, а й мотлоху. Сьогодні основне завдання користувачів мережі — навчитися орієнтуватися в потоках інформації. Недолік бібліотечних інтернет-порталів у тому, що вони, на мій погляд, акумулюють електронну продукцію, а знання, отримані до появи інтернету, здебільшого залишаються недоступними для читачів.

Чи не витіснять інтернет-бібліотеки друковані книжки?

— Доля традиційних бібліотек залежить від політики держави і самих бібліотек. Якщо не опануємо новітні технології, то перетворимося на музеї книжок, але якщо перебудуємося, роль бібліотек істотно зросте. У безодні інформації саме бібліотеки та бібліотекарі будуть своєрідними навігаторами, інформаторами,накопичувачами інформації, її зберігачами і тими, хто забезпечує до неї доступ. Поза сумнівом, нас очікує на цьому шляху ціла низка проблем. Основна — величезні обсяги інформації. І далі її ставатиме тільки більше. Але головне — бібліотека не повинна перетворитися на сховище книг. Для цього потрібно невпинно трудитися над перетворенням паперової інформації на електронну. Але й це непросто! У сучасному світі занадто швидко застаріває не тільки сама інформація, а й її носії. Кожні 5-10 років їх необхідно оновлювати. Можна, наприклад, узяти й переписати всі книги на CD-ROM. Але років через сто ці диски перетворяться на сміття. Зберігати інформацію на папері? Але тоді потрібно думати, як продовжити йому життя. Словом, це надзвичайно складна і важлива не тільки національна, а й загальносвітова проблема, яка поки що залишається невирішеною.

Дозвольте дізнатися, скільки заробляє український академік?

— Це залежить від обійманої посади. Приміром, директор інституту одержує близько 3 тис. грн, плюс так звані академічні — у середньому близько 6 тис. грн. Останнім часом стало легше: зарплати потихеньку зростають. Але й зараз вони незадовільні. Мої колеги, наприклад, у Канаді заробляють $60-80 тис. на рік. Різниця відчутна. Я вже не кажу про те, що зараз в Україні двірники отримують понад 2 тис. грн на місяць. А в бібліотеках є ставки по 600-800 грн. За таких умов людей утримати практично неможливо. Молодь приходить і відразу йде, досить швидко залишаючи мрії про кар’єру в галузі науки. Дехто знаходить додаткові заробітки у написанні підручників. Але ж не сядуть усі підручники писати! До того ж науковець за своєю натурою завжди прагне до відкриття чогось нового. Зміст же підручників у більшості випадків обмежується переробкою старого.

Стати академіком може будь-який учений?

— Теоретично так. Для цього потрібно оформляти результати своїх досліджень, презентувати їх науковим колам і таким чином здобувати наукові ступені: кандидат наук, доктор... Зараз в Україні понад 50 суспільних академій наук, стати членом однієї з них нескладно. Експертиза, яку проводить спеціальна комісія, що вивчає наукові праці кандидата, там не така, як у державних установах. Крім того, академіками суспільних академій стають не тільки вчені з великим потенціалом, а й люди, які просто сприяють науці, але самі нею не займаються, зокрема меценати. На мою думку, це призводить до вихолощування таких понять, як «академія» та «академік». Я вже не кажу про те, що науковий ступінь у наш час став товаром, який можна купити. На жаль, це гірка правда, і всі про це знають. На щастя, таке явище поки що не набуло масового характеру. І, сподіваюся, не набуде.

Зараз дуже популярні вислови «наукова еліта», «політична еліта». Що для вас еліта і чи зараховуєте ви до неї себе?

— Еліта — найбільш досвідчена, відповідальна і стратегічно мисляча верства населення. Це люди, які розуміють, у якому напрямку має розвиватися суспільство і як забезпечити його цілісність та безпеку. Ядро всієї еліти — інтелектуали, які створюють нові знання, технології, культуру. Певною мірою я зараховую себе до цих людей. Шкода, що в Україні тільки вузьке коло, переважно науковці, розуміють, у якому напрямку рухається світове співтовариство. Вони усвідомлюють, що нове суспільство буде побудоване на вмінні швидко і масштабно впроваджувати й використовувати нагромаджені попередніми поколіннями знання. Безумовно, еліту потрібно формувати. Але для цього необхідна стабільність у суспільстві. І якщо політична система її не забезпечить, ми знову пастимемо свиней і їздитимемо на волах. Звісно, так теж можна прожити, але в цьому випадку українці як нація приречені.

Я пережив багато труднощів, але залишився оптимістом. А з історії засвоїв, що за бажання суспільство знаходить вихід із будь-яких ситуацій. Мені подобається афоризм Бернарда Шоу: «В оптимістів справджуються надії, а в песимістів — кошмари».

Анкета

Олексій Онищенко народився 17 березня 1933 р. у c. Рудка Гребінківського району Полтавської області

Освіта: Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, факультет філософії, аспірантура Інституту філософії АН УРСР

Найбільше розчарування: у мене немає розчарувань

Досягнення: академік-секретар відділення історії, філософії та права НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, академік НАН України, доктор філософських наук, професор. У 1981 році нагороджений орденом «Знак Пошани», у 1998-му — орденом «За заслуги» 3-го ступеня, у 2003-му — орденом Ярослава Мудрого V ступеня, у 2008-му — IV ступеня

Ким міг би стати: тільки вченим і ніким більше

Головна подія в житті: народження правнука

Хобі: люблю працювати на землі (особливо висаджувати дерева і доглядати за ними)

Остання прочитана книжка: факсимільний рукопис «Тихого Дону» Михайла Шолохова в подарунковому виданні

Життєве кредо: воля і труд все перетруть

Останнє велике придбання: дитяча коляска для правнука

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар