Розмноження особистості

Сергій ВОЛОХОВ, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Екс-гітарист гурту «Океан Ельзи» Павло Гудімов відмовився від слави секс-символу, відкрив дизайнерську майстерню, галерею, видавництво і почав заробляти вдесятеро більше

В інтерв’ю Контрактам музикант, архітектор, галерист і видавець Павло Гудімов розповів про те, що:
1) провідні українські музиканти не можуть собі дозволити «піти на пенсію»
2) з друзями краще не заводити фінансових відносин
3) інтер’єрні журнали здатні нанести психологічну травму
4) в Україні сучасне мистецтво приноситиме прибуток лише у перспективі

Креативна монополія

Ви були задоволені своїми доходами, працюючи в гурті «Океан Ельзи»?

— Не скаржився. Не знаю, як зараз, але в ті часи всі учасники групи добре заробляли. Я залишив цей колектив зовсім не через гроші.

Чи можна порівняти ваші нинішні доходи з «океанськими»?

— Нинішні більші приблизно вдесятеро.

Утім, наскільки я розумію, ви досі стрижете купони від участі у знаменитій групі?

— Так було не завжди. Довелося врегулювати це питання з лідером колишнього колективу. Відтоді з погляду бізнесу наші відносини чітко регламентовані й не викликають у жодної зі сторін нарікань. Відповідно до підписаного мною позаторік авторського договору я одержую роялті від продажу дисків «Океану Ельзи».

— А ти, малий, не дурень!

Чи достатньо великими є авторські відрахування від продажу дисків провідної в країні рок-групи, щоб більше нічим не займатися?

— Це вельми незначний дохід. Навіть «топові» українські музиканти не можуть собі дозволити «піти на пенсію» — вони опиняться за межею бідності. Увімкніть радіо й переконайтеся: пісні «Океану Ельзи» і гурту «Гудімов» звучать часто. Якби функціонувала система одержання роялті від радіо- і телеротацій, то за принципом «з миру по нитці» можна було б за рахунок цих надходжень забезпечувати запис нових альбомів і зйомки нових відеокліпів. Роялті від продажу дисків «Океану Ельзи» швидше приносить приємні емоції, ніж формує мій бюджет. Набагато більші роялті отримую від своїх пісень, які лунають у рекламних роликах, продаються операторами мобільного зв’язку як рингтони. Також бюджет формують продаж платівок гурту «Гудімов» в Україні та Росії та концертні виступи. Як самостійний артист я фінансово успішніший.

Як вдалося цього досягти? Адже в частині популярності «Гудімов» не в змозі змагатися з «Океаном Ельзи».

— Поясню це тим, що «Гудімов» вдало зайняв свою нішу. Ми граємо не зовсім звичайну, але драйвову рок-музику, затребувану в нашій країні та Росії. Останнім часом, щоправда, відмовляємося від гастролей у РФ — на далекі поїздки немає часу, тим більше що там нас чекають на невеликих клубних майданчиках. Маленький клуб — маленький гонорар. Ми зосередилися на масштабних концертах. Так, востаннє ми грали на площі в Дніпропетровську на шоу, присвяченому Дню Святого Валентина. Інакше кажучи, виступаємо нечасто, але за високий гонорар. Для того щоб непогано почуватися, цілком достатньо давати кілька успішних концертів на рік. До того ж ефективно працює мій менеджмент під керівництвом Ганни Ковальової. Одним із результатів цієї роботи став спільний тур із гуртом «Бумбокс» сімома найбільшими містами України «Монополія». З одного боку, цими гастролями ми прорекламували однойменний альбом гурту «Гудімов», з іншого — тур спочатку був для нас комерційно успішним завдяки тому, що проходив під егідою бренда мобільного оператора. Заслугою менеджменту також є контракт з МТС на використання ним музики гурту «Гудімов». Водночас мушу акцентувати: моя група хоч і допомагає одержувати гроші на подальший розвиток усіх моїх проектів, але не є звичайним механізмом для заробітку. Це креативний музичний проект. Недаремно наше тріо не змінює складу з моменту створення.

Це менеджери «Гудімова» висунули ідею використання вашого імені в рекламі мобільної послуги GOOD’OK?

— Ініціатива належить МТС, яка використала назву пісні «Зв’язок». Моє ім’я не продається.

Однак натяк на прізвище і назву групи читається.

— У Росії ця послуга називається так само, хоча про Гудімова в рекламі не йдеться. Взагалі я радий, що співпрацюю з такими компаніями. Адже найсерйозніший прибуток музикантам приносять рекламні контракти. Так було і в «Океані Ельзи». Перший істотний дохід я одержав, коли група підписала контракт з Pepsi. Потім був контракт із Оболонню. Отримані від них кошти я тоді ж вклав у персональні арт-проекти.

Бетонний аскетизм

Приносити плоди ваші арт-проекти стали лише недавно?

— Шість років тому відкрив архітектурну майстерню «Я Дизайн», що функціонувала і як галерея. Однак основний розвиток усього того, що називається «Гудімов арт-проект», справді відбувався вже після звільнення з «Океану Ельзи», коли в мене з’явилися свобода дії та час. Сьогодні це цілий культурний холдинг, до якого входять видавництво «Артбук», креативна група «Акцент», арт-центр «Я Галерея», архітектурна майстерня «Я Дизайн» і гурт «Гудімов». Тобто я щільно працював в одній творчій галузі — музиці, а зайнявся різними видами діяльності. У цьому основна цінність різкого повороту в кар’єрі.

Коли ви, будучи музикантом популярного гурту, вкладали гроші у створення архітектурної майстерні, то робили це заради бізнесу чи для того, щоб застосувати свою освіту?

— Віддайте моє роялті!

— Це був проект, до якого приставку «бізнес-» можна було додати з натяжкою. Невеликий відсоток випускників інститутів розвивається в напрямі здобутої спеціальності, тим більше ті, хто навчався 10-15 років тому. Всі, хто зі мною закінчував факультет ландшафтної архітектури, переходили в інші галузі. А я ріс в архітектурному середовищі. Мій дідусь був архітектором, мама — інженер-будівельник. Для мене архітектура — це більше, ніж хобі або дипломна спеціальність. Я закоханий в архітектурне середовище, в естетику простору, ландшафт. Залишаючись музикантом «Океану Ельзи», я досить багато часу приділяв дизайну, і колеги про це знали. Тоді захопився сучасною архітектурою, і мені захотілося впроваджувати в життя індивідуальні проекти. Відкрита мною майстерня передусім була експериментальним полігоном. У нас довгий час не було жодних комерційних замовлень. Я створив невеликий колектив, якому платив зарплату за рахунок грошей, які заробив як музикант. Переважно ми займалися паперовою архітектурою, тобто ескізами. Пізніше я зрозумів, що потрібно створювати прототипи — почали з меблевих конструкцій. У підсумку в нас з’явилися замовники. Перший втілений проект «Будинок з камертоном» (це було п’ять років тому) отримав другу премію на міжнародному конкурсі «Інтер’year» у категорії «житловий простір» і потрапив на обкладинку російського видання «Идеи вашего дома». Зізнаюся, для мене було сюрпризом побачити своє дітище на титулі величезного журналу з шаленим накладом.

Першими замовниками стали ваші знайомі?

— З друзями намагаюся не заводити фінансових відносин — з ними краще дружити. Замовляли, як правило, люди, яких можна назвати сторонніми. Приємно, що в них був правильний підхід: робіть, я вам довіряю. І з їхнього боку це було сміливо. Багато українських дизайнерів займаються компіляцією: беруть диван одного бренда, камін — іншого, світильники — третього, і виходить такий шоу-рум. Ми сповідуємо зовсім іншу концепцію, у нас безліч індивідуальних рішень. Ми самі проектуємо меблі, які не можна порівняти з наявними зразками. Відкрили новий напрям, який назвали «Тон-бетон». Він унікальний: ми виливаємо з пластичного архітектурного бетону предмети інтер’єру: стільниці, кухні, каміни. Наш стиль можна назвати теплим мінімалізмом або аскет-дизайном: коли матеріал — ніщо, ідея — все. Я постійно їжджу світом і вбираю нові тенденції в архітектурі, музейній діяльності, у сфері культурних проектів. І не раз переконувався в тому, що відчуваю їх інтуїтивно, як тренд-сеттер, підхоплюю напрями, які тільки з’явилися в Америці та Європі. Виходить, наша майстерня йде в ногу з усім світом, а не відстає від нього на п’ять років, як це в Україні часто буває.

Може, ви конкретизуєте, з якими саме тенденціями йдете в ногу?

— Знайшов однодумця — британця Дейвіда Аджая. Він теж виражається у стилі аскет-дизайну, використовуючи у своїх проектах бетон, фанеру, натуральне дерево. Його архітектура стильна і лаконічна, вона далека від гламуру й пафосу. У захваті ще від одного британського архітектора, переконаного мінімаліста Джона Поусона, стежу за кожним його об’єктом. Він чудово відчуває матеріал, інтелігентний, небагатослівний, хоча й уважний до дрібних деталей, включаючи сервірування столу. Разом з тим займається реставрацією монастирів у Словаччині. Його стиль грунтується на тенденціях XX століття. Саме це називається сучасною класикою. А в нас такою вважають пластикову імітацію бароко і рококо. Головне в цьому підході — принцип побудови простору, який у Києві, часто у формі карикатури, втілюють у ресторанах.

Тобто ви рекомендуєте модникам мінімалізм?

— Також дуже важливим вважаю дух інтер’єру. Навіть якщо творець інтер’єру формально є чудовим архітектором, плоди його праці не завжди приймають дух мешканців. Здавши інтер’єр замовнику, я не закінчую над ним роботу, курирую ще два-три роки, спостерігаю, що в нього привносять мешканці, доповнюю творами мистецтва, з’являється природна зістареність — і тоді інтер’єр «працює» на всі сто! Стерильність, яку ми бачимо на сторінках інтер’єрних журналів, здатна нанести споживачам, які до неї прагнуть, таку саму психологічну травму, як фотомоделі у глянці читачкам, які страждають від того, що в них не третій розмір грудей.

Ви працюєте виключно над житловими просторами?

— Люблю житло. Але доводиться працювати і з офісами, магазинами. З ресторанами намагаюся не співпрацювати взагалі.

Винесений у назву майстерні займенник «я» передбачає, що ви особисто стоїте за кульманом?

— Я курирую роботу в галузі дизайну та архітектури і в більшості випадків беру безпосередню участь у розробці, мене це захоплює. Якщо під рукою є чистий аркуш паперу, відразу роблю на ньому начерки. У всіх проектах, де є «я» («Я Дизайн», «Я Галерея»), беру участь як арт-директор, куратор. 70% проектів створюються безпосередньо під моїм керівництвом. Не 100%, тому що доба, на жаль, має тільки 24 години.

Наскільки дорогі послуги «Я Дизайн» порівняно з іншими дизайнерськими студіями?

— Не намагалися залучити клієнтів низькими цінами. Тримаємося в загальному ринковому руслі.

Гроші — по дорозі

Три роки тому, тільки-но залишивши «Океан Ельзи», ви організували виставку створених вами з підручних матеріалів світильників. У хід ішли навіть відра. Як ви оцінюєте їх сьогодні з погляду куратора арт-галереї?

— Образити художника може кожен, але я понад усім цим

— Так, я використовував метал, дерево і навіть бетон. Мені запропонували презентувати один зі світильників на виставці сучасного українського мистецтва — це була велика система у вигляді шматка бетону, підвішеного на металевих фермах, яка швидше нагадувала світлову скульптуру. Світильник називався «У повітрі». Я можу назвати ті роботи творами мистецтва хіба що з іронією. Хоча дизайн давно став видом мистецтва, вийшовши за межі прикладного ремесла. Достатньо зайти в сучасний світовий музей, щоб переконатися в цьому. Наприклад, у Центр Помпіду. Картина Фернана Леже, інсталяція Йозефа Бойса і табуретка Філіппа Старка органічно сусідять одна з одною. Або в МОМА — Нью-йоркський музей сучасного мистецтва, що володіє унікальною колекцією індустріального дизайну. Звісно, мої світильники — не промислові лінії, хоча деякі з них пізніше були виготовлені у більш ніж десяти екземплярах. Зазначу, що до такої виставки виявляли інтерес насамперед  іноземці. Голландці, американці, англійці та французи викупили основну частину робіт. Українські покупці були у хвості.

Чи було авторитетним ваше ім’я в арт-середовищі, коли ви відкрили галерею?

— Хтось із художників сприйняв мене всерйоз від початку. Решта зрозуміли серйозність моїх намірів, коли «Я Галерея» почала функціонувати як арт-центр у всьому його різноманітті. Розумію скепсис деяких людей: мастаків говорити і проектувати у нас вистачає. Одиниці доводять справу до пуття, можуть налагодити стабільну роботу. Я щодня підтверджую свій авторитет і відчуваю при цьому велику відповідальність перед художниками. У результаті сьогодні до мене прислухаються найкращі українські автори.

Важко було зайняти цю нішу?

— Знадобився рік досить витратної за часом і коштами роботи. Я орендував приміщення, найняв штат працівників, витратився на друкування каталогів та іншої супутньої літератури. Навіть не беруся все це прокалькулювати.

Відкриття галереї було для вас іміджевим чи комерційним підприємством?

— Звісно, галерея — не флагман моєї бізнес-імперії. Утім вона є майданчиком торгівлі мистецтвом. Багато хто з тих, хто хоче опанувати цю сферу, відкривають заклади, яким більше підходить назва «сувенірна крамниця». У моєї галереї є чітко вивірений формат: спеціалізуюся на актуальному українському мистецтві. При цьому проводжу тематичні, ретроспективні виставки, організовую освітню програму, яка включає семінари та кіноклуб. Але в остаточному підсумку все це має приносити гроші. Якщо ви помітили, у мене немає ні багатих батьків, ні нафтових свердловин. Я нічого не розумію ні в трубопрокаті, ні в торгівлі сільгосппродукцією. Займаюся виключно тими справами, які люблю з дитинства: музикою, архітектурою, графікою, словом, мистецтвом.

То що, на заздрість конкурентам рахуєте прибуток від роботи «Я Галереї»?

— В Україні сучасне мистецтво приноситиме прибуток лише у перспективі. Те, що галерея менш ніж за рік щільної роботи одержала прекрасні оцінки критиків, сподіваюся, наблизить для мене цю перспективу. Як каже чудовий харківський дизайнер Володимир Бондаренко: «Гроші — по дорозі».

Учити, учити і ще раз учити

Завдання вашого видавництва — підтримувати діяльність галереї?

— Мою особистість сформували книжки, у мене велика бібліотека — тривалий час щодо літератури був споживачем. Занурення в арт-бізнес відкрило мені очі на те, що на книжковому ринку є порожня ніша — книжки з мистецтва. Українські зразки практично відсутні на полицях. Якщо щось у цій категорії публікується, то це ціла подія для країни. Тоді як приводів для випуску такої продукції вистачає. Не буду стверджувати, що такі книги масово затребувані: тиражі скромні. Але й мінімальна потреба не задоволена. Саме цим я і зайнявся. Випускаю художні буклети, каталоги, присвячене візуальному мистецтву періодичне видання «Символ», готую серію книжок «УФО», тобто «Українська фотографія». У колі моїх занять видавництво є сполучним.

Ви публікуєте каталоги за рахунок художників чи, навпаки, платите їм гроші за використання їхньої творчості?

— Застосовуємо різні схеми для різних видань.

Випущений два місяці тому альманах «Символ» — академічний набір есе про сучасних українських художників, ілюстрований їхніми роботами. Наклад — кілька тисяч. Невже розбирають?

— Не мав щодо першого номера жодних фінансових сподівань. Альманах має затвердитися на ринку. Я розраховую, що його аудиторія становитиме 3-4 тис. осіб і з’являться рекламодавці. Однак платних матеріалів ми в ньому не розміщатимемо ніколи. «Символ» — незалежне видання, вплинути на редакцію можна тільки цікавими художніми роботами. Це позиція моя і головного редактора — журналіста, фотографа, одного з авторів «Я Галерея» Олександра Ляпіна.

Приступаючи до серії дитячих книг, ви знали, що дитяча література — один з найприбутковіших сегментів книжкового ринку?

— На це звертали мою увагу фахівці. Але вони ж обережно назвали експериментальним продуктом книжку учнів Харківської графічної школи Тані Борзунової, яка виступила як автор, і Марічки Рубан, що проілюструвала її. Хоча я вважаю «Таємницю снігової кімнати» якісним дизайнерським розважальним товаром. Книжку взяли кілька дистриб’юторських мереж, але поки що в мене немає даних про те, як вона розходиться, — минуло надто мало часу.

Підбиваючи підсумки, зізнайтеся, який з численних напрямів вашої діяльності приносить найбільший дохід?

— З огляду на будівельний бум, що охопив країну, найбільше грошей приносить архітектурна майстерня. На другому місці за дохідністю музика. Хоча прибуток від неї міг би бути значно більшим — система одержання вигоди від музикування далека від досконалості. Утім, діяльність на цих двох фронтах дозволяє розвиватися іншим напрямам.

Ви захоплено говорили про дизайн і візуальне мистецтво й були лаконічні, коли йшлося про музику. Здається, ви нею вже не дуже цікавитеся?

— Просто я переговорив про музику за 18 років заняття нею. Волію записати альбом, віддати його у продаж і грати концерти. Не можна сказати, що візуальне мистецтво мене стало цікавити більше, ніж музика. Чуєте, вона лунає навіть під час нашої розмови (бесіда відбувалася у приміщенні «Я Галерея». — Авт.). Неможливо розставити пріоритети в моїх інтересах.

Тобто ви себе позиціюєте як арт-універсал?

— Я чув визначення «мультиталант». Вважаю, його можна до мене застосувати. Я почуваюся людиною, захопленою виключно культурними проектами. І мої мрії поширюються далеко. Хочеться будувати музеї по всій країні, поставити на широку ногу освітні програми — відчуваю в собі сили формувати нові покоління, які сприйматимуть мистецтво у всіх його проявах легко і невимушено.

Досьє

Павло Гудімов народився у Львові 12 жовтня 1973 р.

Освіта: Львівський лісотехнічний університет, ландшафтний архітектор

Досягнення: Один із заснов-ників та екс-гітарист рок-гурту «Океан Ельзи», фронтмен гурту «Гудімов», галерист, дизайнер, видавець, керівник «Гудімов арт проект». Був визнаний найкращим рок-гітаристом України, київським галеристом року, як архітектор здобув другу премію на міжнародному конкурсі «Інтер’year»

Ким міг би стати: мультиплікатором або палеонтологом

Кредо: думати про високе, але ходити по землі

Хобі: колекціонування артефактів усіх часів

Головна подія в житті: власне народження

Найбільше розчарування: генетично модифіковані продукти і безкультур’я

Остання велика грошова витрата: відкриття арт-центру «Я Галерея» і придбання офісу «Гудімов арт проект»

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар