Вітаміни від брехні

Леся ГАНЖА

Стаття про інтернет-проект і журнал «Телекритика», можливо, нагадують інструкцію із застосування лікарських засобів.

Причому в списку побічних дій та невідворотних наслідків варто було б зазначити: викликає стійке звикання, систематичне вживання сприяє появі алергії на будь-яку неправдиву чи перекручену інформацію, що надходить ззовні, спричинює підвищенню тиску при перегляді неякісних телевізійних програм і — мабуть, найбільш невідворотне — заражає вірусом громадської вимогливості.

А якщо серйозно, за словами шеф-редактора сайта і друкованого щомісячника «Телекритика» Наталії Лігачової, головне в проекті — здатність зберегти незалежність журналістської думки.

За великим рахунком, «Телекритика» — не найбільший (якщо порівнювати, наприклад, з «Українською правдою») сайт — тримається на двох китах: дотримання професійних журналістських стандартів і незаангажованість.

Незаангажованість в українській журналістиці сьогодні — явище заповідне. Скажімо так: не кожний ЗМІ може дозволити собі розкіш об’єктивності. Причини доволі прості: політична і/або комерційна залежність якщо не від влади, то від власників. Об’єктивність «Телекритики» «оплачена» міжнародними грантовими організаціями, вплив яких на політику видання обмежується проголошенням загальних цілей, зокрема утвердженням ідеалів громадянського суспільства в Україні, але зовсім не поширюється на такі «зокрема», як необхідність реагувати на події «в дусі рішень партії».

Постійно нагадуючи колегам про журналістські стандарти, «Телекритика» на власному досвіді постійно перевіряє, по чім фунт журналістського лиха. Будь-який критичний огляд — і це знає кожен журналіст — призводить до того, що ньюсмейкер заносить тебе до своєрідного «чорного списку» небажаних журналістів. Але факт залишається фактом: постійно критикуючи своїх головних ньюсмейкерів — вітчизняні телеканали, «Телекритика» успішно існує в інформаційному просторі з 2001 року. Це пов’язано як із незалежністю, так і з незаангажованістю, непроплаченістю її думки, з глибиною аналізу медійного простору країни, а також з умінням вдосконалюватися разом зі своїми «жертвами критики», завжди визнаючи власні помилки.

Ще успіх «Телекритики» медіаексперти пояснюють її нішевістю: на момент появи сайта в країні не було жодного видання в ніші «медіа про медіа». Але це не той варіант, коли маркетологічно вираховується ніша, яку потім нашвидку заповнять придуманим медійним продуктом. «Телекритика» — продукт не придуманий, а народжений. Сьогодні складно уявити, що «Телекритика» постала з авторської колонки Наталії Лігачової в газеті «День».

Спочатку колонка Лігачової з невеликого авторського огляду телетижня розрослася на половину газетної шпальти, потім на всю, а згодом, охопивши проблеми не лише телевізійної журналістики, а й телевиробництва, з одного боку, і проблеми українських ЗМІ — з іншого, щотижнева стаття збільшилася до розмірів сайта. Зараз «Телекритика» — це сайт, щомісячний журнал і щотижнева радіоверсія на радіо ЕРА ФМ.

Політика дотримання журналістських стандартів і незаангажованість допомогли виданню під час президентської виборчої кампанії-2004. Місце «Телекритики» на інформаційних барикадах було, саме там проводився генеральний наступ на електорат. Адже всі «фальсифікації» та «маніпуляції» відбувалися, зокрема, і в медіа-просторі, і починалися там, де закінчувалась віра в журналістські стандарти.

«Телекритика» була одним із тих небагатьох українських ЗМІ, котрі, по-перше, могли говорити правду, а по-друге, мали звичку це робити. Саме «Телекритика», аналізуючи висвітлення виборчої кампанії вітчизняними телеканалами, вела системну інформаційну «битву» проти використання так званих темників — списку «бажаних» і «небажаних» для висвітлення в тому чи іншому ЗМІ питань, сформованому в Адміністрації Кучми.

До речі, перші ж спроби дати подібні «інформаційні поради» журналістам з боку нової влади були відразу оприлюднені саме на сторінках «Телекритики» з найбільш негативними оцінками (причому з боку як редакції, так і журналістської спільноти, яка жваво відгукувалася на обговорення на Форумі сайта).

У 2003 році на основі матеріалів сайта автори «Телекритики» видали солідне дослідження «Телебачення спецоперацій. Маніпулятивні технології в інформаційно-аналітичних програмах українського телебачення: моніторинг, методи визначення й засоби протидії». Дані моніторингів ЗМІ, зокрема й «Телекритики», звучали як докази «систематичних порушень у ході виборчої кампанії-2004» під час слухань у Верховному Суді.

Аналізуючи загадку авторитету «Телекритики», робиш бентежний висновок про те, що успіх проекту — це внутрішнє журналістське відчуття важливої й потрібної справи. І це відчуття важливості того, що ти робиш, справді є тим живим нервом журналістики, який так приваблює читача в публікаціях «Телекритики».

За словами Наталії Лігачової, справжня журналістика починається там, де журналіст відчуває власну відповідальність за те, про що дізнається чи не дізнається його читач, і тоді, коли він відчуває себе агентом громадського замовлення. Наприклад, саме з подачі «Телекритики» скандальне шоу «Окна» з Дмитром Нагієвим, яке обговорює зовсім не дитячі теми, переставили в лінійці Нового каналу на пізніший час.

Отже, якщо вам набридло харчуватися синтетичною правдою, якщо ви хочете знати, з яких насправді «продуктів» складається наше телебачення, наскільки вони корисні й неотруйні, заходьте на сайт www.telekritika.kiev.ua і передплачуйте журнал. Якщо вас, звісно, не лякають наведені на початку нашої інструкції побічні дії.

На правах реклами

Обсудить на форуме

Вверх

Версия для печати		Отправить почтой
Оценить статью		Ваш комментарий